Коли лікарі сказали Юлії, що їй залишилося жити лише кілька місяців, вона попросила матір тільки про одне: відвезти її додому, до Костянтинівки на Донеччині. Після стрімкого розвитку онкологічного захворювання жінка важила лише 38 кілограмів, майже не могла ходити, а медики відмовилися братися за операцію. Так почалася історія, яку її рідні досі називають дивом.

Юлія народилася і все життя прожила на Донеччині. Ще в дитинстві пережила важку аварію та клінічну смерть, роками боролася з наслідками травм. У 2024 році через наближення фронту родина евакуювалася до Києва. Разом із війною прийшла й нова біда — онкологія. За кілька місяців жінка опинилася на межі життя і смерті.

Та після повернення до рідного дому її стан почав змінюватися. Спочатку вона змогла ходити без сторонньої допомоги, а згодом навіть знову сіла на велосипед. Рідні згадують, як щотижня спостерігали маленькі, але неймовірні зміни.

Та війна завадила повернутися до нормального життя. Коли російські дрони почали регулярно з'являтися над містом, Юлія погодилася на нову евакуацію. Перед виїздом вона вирішила допомогти літній сусідці, яку також хотіла вивезти із прифронтової зони. Саме тоді жінка потрапила під обстріл. Поруч загинув знайомий, з яким вона йшла, а сама Юлія дістала важкі осколкові поранення руки та ноги.

Для відновлення руху кінцівки була потрібна складна операція з встановленням титанової пластини. 

Сьогодні Юлія проходить реабілітацію та поступово повертає рухливість руки. Оселившись у великому будинку в селі Сухорабівка, велика родина Юлії не лише знайшла прихисток для себе, а й відкрила двері іншим землякам із Донеччини. 

Сьогодні під одним дахом живуть кілька поколінь родини Лякішевих, літні люди, люди з інвалідністю та переселенці, яким більше не було куди їхати.

Історії Юлії, її мами та старшої сестри  стали ще одним свідченням для Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова — найбільшого в Україні архіву історій мирних жителів, чиї долі назавжди змінила війна.