Грушка Андрій, ІПЗ-22 група, Волинський фаховий коледж Національного університету харчових технологій

Вчитель, що надихнув на написання — Бурило Людмила Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Шлях до перемоги, який він для мене, простого українського студента? Довгий...

Звісно, мені, як і багатьом мільйонам українцям, про початок повномасштабної війни стало відомо 24 лютого 2022 року. Не з новин, а від гучних звуків вибухів, які лунали за 500 метрів від нашого будинку. Ще напередодні ввечері чув як батьки щось говорили про початок війни, але як і мої рідні, я у це теж не вірив.

Пам’ятаю хаос 24 лютого, батьки наполягали на тому, щоб мене відправити в Польшу до старшої сестри Катерини, але я вперто просив, навіть вимагав, залишитися разом з сім’єю вдома. Мені не було страшно, бо я був з батьками, тільки з ними я точно в безпеці. Швиденько підготували підвал для подальшого проживання в ньому.

Надвечір вийшли на вулицю, а там зовсім немає людей - всі виїхали в безпечне місце. Тільки гавкають собаки, які залишилися охороняти оселі своїх господарів. 

І тут почалося наше волонтерство... Ми з батьками вже ввечері годували сусідських псів, кроликів, курей, бо мама через соціальні мережі повідомила, що наша сім"я залишилася вдома, допоможемо кому потрібно, погодуємо тварин і приглянемо за домівками.

За 2 роки і 7 місяців я підріс, закінчив школу і вже є студентом 2 курсу Відокремленого структурного підрозділу “Волинський фаховий коледж Національного університету харчових технологій”. Паралельно з навчанням разом з сім’єю і далі волонтеримо. Звичайно, це вже інше волонтерство, ніж було в перші дні війни.

Тонни переданої допомоги продуктів на передову нашим воїнам, сотні кілометрів сплетених маскувальних сіток, більше 30 машин для військових, дрони, рації, реби і багато чого іншого потрібного в роботі бійцям. 

Благодійні ярмарки, збори…Це велика заслуга нашої волонтерської команди, які кожного божого дня плетуть маскувальні сітки, ремонтують машини і донатять. Ці люди є для мене взірцем незламності, патріотичності, людяності.

Я горджуся воїнами, які нас захищають! Хоробрі, відважні, вони ціною свого життя відвойовують кожен сантиметр нашої української землі. Багатьох героїв знаю особисто, бо під час відпусток до нас заходять у гості на каву, завжди з подарунками - шевронами, іншими військовими презентами. Воїни нам дякують за допомогу. Завжди в моїй голові слова нашого товариша-воїна 14-тої окремої механізованої бригади « Дєріка»:

- Впаде ваш волонтерський фронт – не витримає наш бойовий ….

Зустрічі з військовими, навіть дуже коротенькі, мене надихають працювати далі, бо дивлячись їм у вічі, я бачу героїв, завдячуючи кому я і мої рідні сьогодні живі. А потиснути руку воїну для мене є велика честь!

Я українець! Для мене важливою є свобода, і саме тому я тут, поряд зі своїми батьками, друзями «воюю» на своєму волонтерському фронті. Для мене цінним є людяність, а війна багатьом відкрила очі на людей, людяність, вірність, чесність. Часто до війни люди вважалися щирими, вірними українцями, а саме під час війни ці ж самі люди повели себе по-іншому - їм вже стало однаково в якій країні жити, тільки б не стріляли, сьогодні їхня основна мета не перемогти, а збагатитися. Це мені, як молодому українцю з діда-прадіда, дуже болить!! Але є люди, які з перших днів і до сьогодні допомагають нашим воїнам наближати перемогу. Дякую Богу, що таких людей більшість. А наша перемога обов»язково буде, я в це дуже вірю і все роблю, щоб це стало якнайшвидше!