Хлипавка Дарія, 11 клас, Валківський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання — Овчаренко Олена Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вже тисячу днів війни ми сподіваємось, що ця цифра перестане збільшуватися. З кожним днем зростання цифри, все відчутнішою стає втома та невпинно збільшується кількість загиблих. Але віра та надія не покидає наші серця. Не зважаючи на глибокі рани, український народ не падає на коліна та продовжує обороняти рідні землі від росії. Війна торкнулася кожного, але ми продовжуємо жити, бо ми українці. Наша головна зброя - віра та сила.

Вісімнадцяте лютого дві тисячі двадцять другий рік. Я приїжджаю в гості до своєї матері та сестрички у село Веселе на Харківщині. Моя мета - провести час зі своїми близькими та забрати останні документи, щоб повноцінно жити зі своїм татом. Це був період мого переїзду в місто Валки, я безмежно щаслива. Тато останні роки був на заробітках, але в грудні приїхав до мене назавжди, це я так думала, що назавжди. У селі мене зустрічає сестричка. У неї великі блакитні очі, я досі їх чітко пам’ятаю. Дорогою додому запитую, що вона хоче на свій десятий день народження, відповідь мене вражає: «Я просто хочу, щоб у цей день ти була поряд зі мною». Я у відповідь засміялась і сказала, що у неї ще є час подумати про справжній подарунок. Як же я не цінувала ті золоті дитячі слова! Тоді я вважала, що безсердечна іграшка буде цінніша, а у нас ще усе життя попереду. Шкода, що я це зрозуміла лише тоді, коли майже втратила.

Остання моя ніч у ще веселому селі. «Тікай, біжи звідси, навіть не обертайся!» - це моя подруга Аня. Вона говорить, що тут війна і я мушу тікати. Я прокидаюся зі сльозами на очах та роблю видих. Це просто сон. Час збиратися додому, але спогад про сон не покидає мою голову, тому, як ніколи, прощаюся зі своїми рідними і обіцяю, що приїду на день народження сестрички. Приїхавши додому, навіть не підозрюю, як зміниться моє життя.

Двадцять четвертого лютого о п’ятій ранку прокидаюсь від дзвінка телефона, це Аня:

- Алло, що трапилось?

- Війна почалась!

Я навіть не повірила. Навіть думати про це не хотіла, але війні байдуже на твої почуття. Після маминого дзвінка зрозуміла, це не жарт. Мій тато знав, що таке війна, бо воював у АТО. Тому негайно сказав зібрати речі в один рюкзак. Один рюкзак? Як можна скласти усе своє життя в один рюкзак? Але я мушу бути вдячна і за це, бо хтось навіть не встиг подумати про речі. День народження сестри пройшов у підвалі під обстрілами, а я не стримала обіцянку, не приїхала до неї. 

Мені соромно за те, що мені так пощастило потрапити в більш безпечне місце на відміну від мої рідних, а найтяжче те, що я ніяк не могла їм допомогти.

Але виявилося, що це ще не найстрашніше: прийшов тато зі звісткою, що мусить піти захищати нашу країну. Це було його рішення. Я благала його не йти. Знову війна забрала в мене батька. Пройшов ще один місяць, як ми намагалися заснути у теплих речах під звуки повітряної тривоги. За цей місяць довелося швидко подорослішати та переосмислити життя. Я навчилася цінувати дрібниці і виявила, що до війни все було добре. 

Зателефонувала мама. Вона сказала, що вони їдуть тікати до росії з окупації, але я навіть не могла подумати, що вони там залишаться надовго.

Зазвичай цей момент свого життя я нікому не розповідаю.

Важко сприймати, коли телефонує тато і питає: «Як ви?» А у відповідь на те саме запитання відповідає, що у нього все добре, хоча я знаю,що у Бахмуті не так все добре, як він розповідає. Мама також телефонує з питанням: «Як ви?» Але я не маю тепер відповіді. Я вдячна їй за те, що вона дала мені життя і на цьому все.

Тисяча днів війни зняли маски з тисячі людей. Кожен зробив свій вибір та показав себе. Українські діти позбавлені щасливого дитинства. Але наші воїни, мов янголи, своїми крилами захищають нас від ворожих обстрілів. Війна колись закінчиться, але пам’ятати її ми будемо завжди. Вона буде нагадувати, що щастя в дрібницях, і так важливо цінувати мир…