Я сама - з села Мала Токмачка, працівник торгівлі. Мій син – офіцер поліції, брат - учасник війни. Старший брат покинув хорошу роботу і приїхав з Польщі 20 лютого, вступив до лав ЗСУ. Другий брат перебуває в місті Оріхові і годує собак та котів, доглядає два квартали, бо п’ять чоловік всього на два квартали живуть. 

Нас бомбили, і ми переїхали, бо на очах злітали криші. Хлопці мене в Запоріжжя евакуювали, тому що в мене порок серця. Підвалу немає у нас, ми сиділи в кутках, у хаті. Коли бомбили, то підскакував будинок на пів метри з фундаментом. 

Син отримав контузію, тому що стояв на блокпосту, він офіцер поліції. Брат також поранення отримав. Додому неможливо доїхати, тому що перепусток немає. Я не знаю, що там з будинком. Намагаюсь телефонувати людям, але не завжди там зв'язок є. В селі немає ні світла, ні газу, не води. Собакам їжу волонтери передають. 

Я намагаюсь допомагати, бо в кожного своя війна. У сусідки дітей маленьких вивозила, евакуйовувала. Тварин також вивозила, яких люди залишили, коли самі виїхали. 

Були евакуаційні автобуси. Посадили мене в автобус і сюди доїхали. Ми винайняли житло, бо були в нас кошти накопичені, з кредиток зняли, тому що в мене вже великі проблеми з серцем починались. Я майже не ходила – так серце боліло. Наді мною ракета пролетіла в метрах десяти. Я думала, що вона падала на мене, і я дуже злякалась, а вона полетіла трохи далі. 

Я приїхала, у Запоріжжя, і було таке враження, що я з іншої планети. Ніколи не думала, що може бути такий стрес у дорослої людини. Для мене було дуже дивно, що тут просто життя існує. 

Було дуже дико, що тут спокійно, тихо. Морально було дуже тяжко налаштуватись після того кошмару. Я дуже реагувала на сирени, тому що вже шок залишиться на все життя. Ми й так намагаємось триматись. Шукаємо роботу, але з роботою дуже тяжко. Я живу в Дніпровському районі, і якщо робота починається о шостій чи сьомій ранку, то немає чим звідси добратись. На селі були на чемоданах, що схопили і вивезли бігом. Дякую волонтерам, що одіяла дали і все. 

Я думаю, що війна – не швидкий процес. Одного героїчного пориву мало, тому що люди не хотіли, щоб такий наш генофонд зникав. Що залишиться після того, як загинуть наші хлопці, які захищають країну? Хто залишиться і буде країну піднімати? Чим більше дітей виживе, тим міцніше буде наш народ.