Пащенко Юлія, 11 клас
ліцей №27 міста Житомира
Вчитель, що надихнув на написання есе: Терещук Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна. Одне слово, пʼять букв і єдине жахливе значення, що змушує руки тремтіти, а серце – нестерпно боліти.

Вона підкрадається тихо, нападає зненацька, завдає незворотних втрат і руйнує долі невинних, а потім іде геть, лишаючи за собою смерть, розруху й важкий тягар, який ще надовго залишиться в памʼяті.

Ось він! Пальцями знаходжу глянцеву обкладинку і обережно витягую наверх старий подертий зошит, підписаний мною як "особистий щоденник", що вже припав тонким шаром пилу.

Я дмухаю на його поверхню, аби прогнати всі деталі, що лишив за собою час, і повільно розгортаю. В око одразу кидається деяка хаотичність та іноді й зовсім незрозумілість написаного, вказуючи на поспіх, з яким велися записи. Я мощуся на підлогу біля комода і починаю читати.

24 лютого. Близько п'ятої години ранку. Я прокинулася від того, що хтось поклав руку мені на плече і злякано щось говорив. Я розплющила очі і побачила маму. Вона схилилася наді мною, дивлячись на мене зляканими очима, але стараючись говорити ніжно та спокійно, аби не збудити в мені паніку.

"Вставай, війна почалась".

До мене не одразу дійшов сенс вище сказаних слів. Якусь хвилину я дивилася у вікно, дивуючись, чому небо досі таке темне.

“Війна?”

На моїх губах це слово прозвучало якось дивно, навіть страшно. Тільки вимовивши його ще раз, я нарешті збагнула, чому мама виглядала такою збентеженою.

“Я чула вибухи. Аж вікна тремтіли. Збирайся, поїдеш зі мною на роботу”.

Далі все відбувалося дуже швидко, ніби уві сні. Ось я з мамою в коридорі, ось ми йдемо вулицею, я бачу лиця людей, вони теж кудись поспішають, а ось я вже в маминому кабінеті, сиджу й дивлюся на ретельно вимиту підлогу”.

Я піднімаю очі з рядків щоденника на тарілку з яблуками. Згадую, як важко було матері працювати тоді.

Вона – акушер-гінеколог. Кожного дня лунали тривоги, і мати з колегами повинні були за декілька хвилин перенести все обладнання до вже підготовленого до таких ситуацій підвалу, а там вже продовжувати працювати, дивлячись в обличчя сторопілих вагітних жінок. Пам’ятаю жах у маминих очах, коли вона розповідала мені про це.

Гортаю зошит на кілька сторінок вперед.

“Війна триває вже місяць. Багато хто з моїх друзів та знайомих поїхали за кордон, ховаючись від постійного гулу сирен і перебування у сховищі. Мама каже, що ми теж спроможні поїхати, але питання стоїть у тому, чи буде нам краще десь там, на чужині?”

Мені стає все важче читати, але я вирішую гортати далі.

“Я вже в одинадцятому класі, а війна й досі триває. Урок, тривога, сховище, урок, тривога, сховище. Цей цикл повторюється майже кожен день. Коли ж йому прийде кінець? Коли закінчиться війна?”

Відчуваю, як на очі навертаються непрохані сльози і, закривши щоденник, відкладаю його в сторону, якомога подалі від себе.

Пройшло чимало часу з моменту, коли завершилась повномасштабна війна, але, закінчившись, вона лишила за собою ті ж звички та страхи, що викликала в перший день своєї появи.

Я продовжую ловити себе на думці про гул сирен, коли чую слово “тривога”, мій брат боїться звуку феєрверків навіть на Новий рік, адже це нагадує йому про страшний свист у небі, а мама й досі не видалила додаток, що колись повідомляв її про повітряну небезпеку.

Проте я знаю, що війна лишила за собою не тільки це. Війна зробила нас сильнішими. Ми вже ніколи не побоїмося зробити крок назустріч значним змінам, не зупинимося перед чітко поставленою ціллю та завжди будемо вірити у нашу Батьківщину, у наш народ та у наш вільний дух.

Я знову розгортаю щоденник і холодними пальцями знаходжу останню сторінку, яку прикрашає єдина, старанно написана великими літерами, фраза:

“Війна закінчилась. Слава Україні”.