Мене застала війна в Одесі - я була у від'їзді, а мої рідні були вдома, у Білозерці. Мені мама зателефонувала о четвертій ранку і сказала, що їх обстріляли аеропорт Чорнобаївський - вони бачать дим, і що почалася війна. Я спочатку не повірила. Вона мені сказала: «Їдь додому». Я сказала, що логіки в цьому немає, бо росіяни зараз туди зайдуть. Ми були розділені війною до того моменту поки наше село не звільнили. 

Труднощів було багато. Ми з сім'єю були розділені, і я не могла їм ніяк допомогти. Мені доводилося через волонтерів відправляти ліки для мого дядька, у якого хворе серце.

Мама їздила до цих волонтерів на склад, а росіяни розібрали ті ліки, порозривали всі коробки, і вона ліки шукала поміж інших в купі. У них була там проблема з допомогою лікарів. 

Вони скупували всю їжу, яку могли, бо не знали, чи буде завтра якась можливість їсти щось. Перед тим як їх звільнили, в них місяць не було світла, води, зв'язку. Вони виїжджали за селище, щоб спіймати зв'язок і якось додзвонитися до рідних.

В окупації на Херсонщині померла моя бабуся. Там не було ніяких лікарів, а в неї були проблеми з серцем. Оскільки не було ніякої медичної допомоги, її не встигли врятувати.

Я живу у Чорноморську з хлопцем, його сім'я нам допомагає. Вони розуміють мою ситуацію. Вважаю, що війна має закінчитися тільки тоді, коли ми відсунемо росіян хоча б до кордонів 2022 року. По-іншому ніяк, бо вони наберуться сил і знову нападуть, і знову піде Херсонська область першою. Вони будуть жорстокими і ще більш злими, і ще більше будуть людей катувати і вбивати, як вони це робили. Хотілось, щоб якнайшвидше війна закінчилася, але за кожен день війни ми платимо людськими життями. Хочу, щоб мої майбутні діти росли в цій країні без війни і без корупції.