Росіяни окупували південноукраїнське село і влаштували там справжній терор. А коли ЗСУ вигнали їх звідти, ворожа армія почала обстрілювати мирних мешканців

Ми були вдома: я, мама, мій чоловік і син. Пережили окупацію, нікуди не виїжджали. Тільки син наш вийшов берегом, бо рашисти, коли перевіряли наші документи, йому казали: «Йдемо з нами воювати». Потім ми чули, що будуть забирати молодь. Ми дуже переживали. Син зі своїми друзями вийшов берегом і поїхав у Дніпро, бо навчається в університеті. Йому навчатися потрібно було, а у нас не було зв'язку. 

А коли нас звільнили 3 жовтня 2022 року, ми ще там були, але там постійно по нас стріляли вночі і вдень. Передчуття було не дуже хороше, і в минулому році 16 березня ми виїхали за 20 км від нашого села до родичів в хату, бо їх немає, вони далі поїхали. 

Мама моя сліпа, з нею ніде не сховаєшся, ми тільки в хаті були там. Виїхали в безпечніше місце. Так ми тут і живемо. 

Навідуємося з чоловіком, їздимо машиною туди в село. Вибираємо погоду, щоб була похмура або дощова, і можна було заїхати, бо дрони літають. Там зараз нереально жити - там буквально душ тридцять залишилось, і кожного разу все більше звідтіля виїжджають. Люди посадили город, туди прилетіло – і все, зібралися і поїхали. 

Мамі ліки давали - вона гіпертонік. Там не було нічого, ми ж були не виїзні, а нам нічого не привозили. Які були у нас запаси, ті їли і пили. А як нас звільнили, то поїхали в район, понакупляли. Добре, що в нас була  свердловина, - ми могли набрати води. Спочатку трактор привозив воду, а потім ми самі почали ходити, щоб убезпечити трактористів. Бо коли він їде, йому не чути вибухів. Ми самі ходили, але там дуже обстрілювали. Влітку і восени ще якось можна було там прожити - зелень була, то можна було заховатися, а зараз зима - немає де заховатися. Там вже там немає жодного солдата, а вони все одно продовжують туди стріляти, щоб розбивати. Не дивляться, що там мирні люди.

Наші прибережні села ще якось непогано пережили, тут якось тихо було. А в нашому селі ніхто не хотів бути старостою. У нас одна жінка сама висунулась, але її ніхто не слухав. Потім звільнили вони її з цієї посади і свого поставили мужчину. Тільки його назначили старостою - на наступний день нас визволили. 

Вразило те, що він розказував: коли їх забирали в підвали, мішки на голову надівали, били, то це страшнувато було. Вразило, що почали забирати хлопців, катувати їх. 

Як нас звільнили, ми думали, що будемо спокійно жити, а росіяни з тієї сторони почали нас бити: як почало летіти, то не знаєш, де ховатися. До нас С-300 прилітало, і що хочеш там було. Літали снаряди, а зараз - дрони, це дуже небезпечно, бо вони бачать усе, ніде від них не заховаєшся. Вони літають і все відслідковують, а тоді відразу може прилетіти.

Хочеться, щоб війна скоріше закінчилася. Спиш і думаєш, що скоро закінчиться, але воно не закінчується. Хочеться додому. Там ще собачки осталися, бджоли. Думаю, що скоро повернемося додому і будемо все відновлювати.