Мені 71 рік. Я мешкаю в місті Охтирка Сумської області. Маю свій будинок і невелику земельну ділянку. 24 лютого до мене приїхала донька з онучкою із Сум. У перші дні війни ми ховалися в погребі, а потім залишалися в коридорі, за двома стінами. У березні відправили внучку в Тернопіль. Через півтора місяці, коли звільнили Тростянець і у нас стало тихіше, вона повернулася додому. Ми не голодували: мали свої овочі з огороду, отримували гуманітарну допомогу від міста й від Фонду Ріната Ахметова.  

Мої двоюрідні сестри живуть в росії. Ми разом зростали, ходили до школи, а потім так склалося життя, що вони опинилися в росії. 

На другий день війни я зателефонувала одній із сестер, а вона сказала, щоб я забула її й більше не телефонувала. Я набрала іншу сестру, а вона накричала на мене, обізвала й сказала, що викреслила мене зі свого життя. 

Тут поховані їхні батьки, тут живуть їхні друзі (тепер колишні), куми, а вони так вчинили. Я була настільки шокована, що досі не можу прийти до тями. 

Мій син, внук і троє племінників пішли захищати Україну. Дочка, внучка і син у перші дні війни здали кров. Ми збирали все, чим могли допомогти військовим. Зараз робимо свічки. Доставляємо все, що вони просять. Сподіваємося на краще і чекаємо перемоги.

Було дуже приємно, коли зателефонував мій внук і сказав, що вони з побратимами відігнали окупантів до кордону. Він промовив це чистою українською мовою, хоча завжди розмовляв російською. Я була дуже зворушена. Йому лише нещодавно виповнилося двадцять років. Він пішов на війну студентом. Був у Херсоні. Я радію кожній маленькій перемозі. 

Мрію про щасливе майбутнє для своїх дітей і внуків. Мрію про свободу, незалежність і процвітання України.  Хочу, щоб росія відповіла за все, що накоїла.