В момент початку війни я була у пологовому будинку в Харкові. Народжувала дитину у Харкові, тому що були нюанси по вагітності. У мене було туди направлення. Збиралася вже виписуватися, але мала щодня приходити до пологового, тому що у дитини гемолітична хвороба. Але нам довелося переїхати в підвал біля Північної Салтівки. Там ми залишилися на півтора місяці, тому що після пологів мені не можна було пересуватися. У Харкові у мене не було ні друзів, ні родичів, ні знайомих. Ми були там вчотирьох: я, новонароджене немовля, дворічна дитина і чоловік.

Ми з чоловіком - корінні маріупольці. Наші з ним родини залишалися в Маріуполі і ми їм допомагали виїхати. Шукали волонтерів, які б могли їх вивезти. Тому що все було зруйноване, машина була розбита. А моїх свекрів убили бомбою. 24 березня на їхній будинок скинули бомбу. Від них залишилось, як нам передали сусіди, пів відра кісток. Восени окупанти їх поховали у братській могилі.

У Харкові було легше. Але на Північну Салтівку волонтери до нас не їздили.

Чоловік бігав 10-15 км в один бік по Харкову - шукав дитині підгузки, ліки. Тому що я після пологів була з високою температурою. Старша дитина теж захворіла у підвалі. Нам дуже допомогли сусіди по підвалу.

Там була одна жінка, яка готувала для нас їсти. Вона бачила, що після пологів мені погано. У підвалі ми дуже допомагали одне одному. А потім, коли бомбардування послабшали, ми виїхали в бік заходу України. Одразу потрапили з немовлям до реанімації в Тернополі. Зараз ми на Закарпатті.

Ми не хочемо тут залишатися, але нам нікуди повертатися. Наш дім зруйнований, багатьох родичів убили російські бомби і снаряди.

У нас був офіційний бізнес в Маріуполі, ми платили податки. У нас була нерухомість, гарна машина. Всі члени нашої родини були живі. А тепер у нас немає роботи, довелося продати машину, щоб оплатити життя на Закарпатті. Наших близьких немає. Маріуполь для нас – це хвора тема. Ми навіть про це не розмовляємо. Ми чекаємо з полону нашого зятя-нацгвардійця, захисника Маріуполя. Сподіваємося, що він живий.

Коли моя родина виїжджала з Маріуполя, шукали волонтерів, щоб вивезли моїх батьків і сестер. Попри те, що у мого батька інвалідність і він ледве на ногах тримається, російська армія перевіряла їх дуже жорстко. І тільки завдяки тому, що у моїх сестер були маленькі діти, їх пропустили відносно швидко. Лише за добу вони доїхали до Запоріжжя. Батьки забрали з собою маленьку ручну собачку. Один кіт не вижив, а інший кіт і великий собака живі і досі залишаються у будинку. За ними наглядають наші сусіди, годують їх.

На заході України роботи немає. Чоловік хоче опанувати новий фах.

Мені допомагають відволіктися соціальні мережі. Я почала записувати сторіз і описувати в них те, що я відчуваю. Це мені допомогло. Я й досі це роблю. І допомогаю людям.

Я об'єднала навколо себе людей: робила збори дітям на Новий рік, жінкам – на білизну. Адже ті, хто виїхав, втікали з мінімумом речей або взагалі без них. Організовуємо обміни речами безкоштовні.

Я думаю, що війна закінчиться нескоро. Триватиме ще кілька років мінімум. У будь-якому разі допоки українці будуть підтримувати росію, купувати російські продукти. Ось на заході України в магазині досі є російські продукти. Поки бізнесмени будуть підтримувати росію, продаючи їхню продукцію, війна триватиме ще дуже довго. Поки весь світ купуватиме російські товари, доти і буде війна. Адже таким чином вони заробляють на нові ракети, щоб убивати українців.

Я не думаю про майбутнє. Живу одним днем.