Василишен Богдан, учень 9 класу Печерського ліцею Шпиківської селищної ради Тульчинського району Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Музика Тетяна Михайлівна

Війна. Моя історія

Всі мріють про щасливе майбутнє, сонячні мирні світанки, тихі гармонійні  вечори, золоте дитинство, романтичну юність, успішне доросле життя… Але є жорстокі реалії, що вносять страшні корективи  у плани, мрії, сподівання. Чорним птахом затьмарила біда Україну.   Війна… Життя в іншому вимірі.

Війна – час осмислення, переосмислення, зміна життєвих цінностей, темна прірва невідомості і страху. Вона змінює долі цілих поколінь, калічить душі, вбиває віру, підносить «на п’єдестал» її величність Смерть.

У моє життя війна увірвалася  у 2015 році і розпочалася з усвідомлення того, що в  перший клас мене за руку поведе лише мама( завжди усі  важливі моменти вони з татом  проживали разом!) . Вона плакатиме, коли я буду розказувати віршик про мир  і підійму над головою паперового голуба на шкільному святі. Я по-дитячому буду щасливий! Але  мені буде не зовсім зрозуміло, чому у такий очікуваний день матуся вмивається сльозами, чому не радіє, що я  починаю свою самостійну стежечку до знань.

Опанувавши емоції, матуся спробує пояснити маленькому шестирічному хлопчикові, чому батько у далекому Луганську, а не у шкільних коридорах поруч із сином. Час минав, я сумував за татом, якого так не вистачало у складні моменти, коли потрібна була проста порада і погляд підтримки.

І яке ж було щастя для вже розумнішого,   вищого на дванадцять сантиметрів третьокласника, що його тато-герой повертається додому,  втомлений війною, але живий. Здавалося, що все позаду. Все повертається у щасливе русло нормального життя, де є мама, тато, я і сестричка, друзі і родина, усмішки та свята. Я ще тоді не знав, що загребуща пітьма за роки лише зміцніє і увірветься знову в наше життя, в життя цілої країни.

Ранок 24 лютого 2022 року…настав. Прокинувшись після безтурботного сну, я почув, що мама дуже метушиться, було добре чутно тривогу у її тихому голосі, на очах бриніли сльози, а її постать нагадувала тоненьку берізку, що тремтить од вітру.

На порозі кімнати стояв тато,він здавався вищим, старшим, як завше,   був одягнений у військову форму, а з-за плечей виглядав величезний рюкзак. Я завжди знав, що десь там, у найтемнішому закутку шафи були сховані речі із запахом війни , тіні забутого горя. Їх не діставав тато, аби не будити спогади,  але вони ніби чекали свого часу, здавалося, тоді страх поставили на пауз, адже бойові дії на території України  постійно тривали.

Поглянувши на батьків, я побачив страх у їхніх очах, дорослі люди були налякані, розпач зчитувався з їхніх облич. Мама промовила: «Війна…Розбили локаторну станцію в Тульчині…Бомблять Україну…Діти, мої ж ви діточки!...Татові треба йти до військкомату! Він повернеться, бо ми його чекатимемо».

Батько пішов на війну  24 лютого 2022року, а ми ще довго плакали, проводжаючи  його поглядами. Здавалося, що  ті обійми в маленькому коридорі були найміцнішими у світі.

Я боявся за тата, мені шкода маму, намагався стиснути міцно худеньке тільце сестрички, яка просто ридала. В голові крутилися думки: а що як…? За що? Чому це саме з нами? Чому мама має плакати?» І тут згадалися слова Вільяма Теккерея: «Війна в однаковій мірі обкладає даниною чоловіків і жінок, але з одних стягує кров, з інших-сльози».

Почався новий тривожний вимір часу. Коли над дахами будинків у  моєму завжди тихому і мальовничому селі почувся перший свист ракет, а величезні, досі небачені з такої близької відстані гвинтокрили змусили мирні сільські будиночки тремтіти від страху, душа заніміла.

Саме тоді я зрозумів , що вже ніколи не буде так, як раніше, наше життя зміниться назавжди, і ніхто не може відповісти, що ж буде далі, що нас усіх чекає. Страх…Страх…Очікування.

Перші новини. Гостомель - невеличке містечко на Київщині , далі,  поміж високих сосон звивиста  дорога веде до Бучі, а там, за автомобільним містком - Ворзель. Я добре знав про ці місця  з розповідей батьків, адже   колись вони жили і працювали там, мали друзів і знайомих, з якими і досі спілкувалися, це частинка їхнього життя . Але її  вороги прийшли нищити.

Розбита техніка, палаючий Гостомель, перші смерті – саме такі світлини надсилав нам бойовий медик, товариш тата Михайло. З балкону свого дому він фіксував усе, що відбувалося і дистанційно допомагав розвідці. З ранку і до вечора, на велосипеді , він кілька днів їздив під обстрілами і повідомляв містянам, де розташовані укриття.

Але 4 березня зв'язок обірвався… Пізніше , ми дізнаємося, що російські загарбники викрали  пана Михайла з власної квартири,  дізнавшись, що він учасник АТО і допомагав людям. Це дуже негативно вплинуло на моральний стан моєї родини, панував відчай. А  тато  в цей час вступив у двобій з «орками», як він їх називає, а його товариш, можливо,  мертвий. По сьогоднішній день жодних звісток про друга. Розпач.

Як не вистачає батька, завжди, кожну мить, але найважливішим є бажання, аби з ним все було гаразд. Я часто бачу, як крадькома мама плаче, коли мовчить телефон декілька днів, як палко вона молиться до Богородиці, просить про одне – МИР.

Майже два роки тривоги за найріднішого, туга за батьківським плечем, мамині сльози і такі короткі, але найзмістовніші повідомлення :

- ЯК ТИ?

- НОРМ.

Короткі  довгоочікувані  відпустки стали найщасливішими  днями, адже за родинний стіл сідає уся  сім’я, хоч зустрічі нечасті , але ми живемо далі ,віримо, навчаємося, працюємо, підтримуємо морально і духовно пошматовану війною душу найріднішої людини , яка готова за нас віддати своє життя.

Ми віримо… І це віра у тата, у таких, як він, котрі не втекли за кордон, не ховаються, «пересиджуючи» лихі часи… Ми віримо і не сидимо, склавши руки, а допомагаємо облаштуватися переселенцям, готуємо смаколики для наших захисників, підтримуємо поранених із госпіталю, плетемо на уроках технологій сітки, робимо окопні свічки, виготовляємо сувеніри , поспішаємо до ліцею, навчаємося, хоч частенько уроки проходять в укритті…

Зізнаюся, що найстрашніше - впадати у відчай, коли стоїш на колінах у «живому коридорі», у якому на щиті повертається додому чийсь тато чи син… Попри все, ми віримо, і це нас робить міцнішими. І я вважаю, що допоки в наших серцях буде жевріти надія, а в очах мого батька-героя  палатиме жага до перемоги,  доти ми непереможні  як  родина,  як країна, скалічена, але сильна.  Будемо жити! «Слава Україні!» - «Героям Слава!». Не кінець…