Дар'я, учениця Біленського ліцею Володимирецької селищної ради

Війна. Моя історія

Триптих

Мої спогади не будуть відрізнятися відрізнятися від спогадів тих, хто це бачив і чув. У когось спогади – це зламаний житній колосок (ще недозрілий), який тягнеться до сонця; у когось – засмучений погляд на прощання; у когось –дикий крик; у когось німе, мов після влучання снаряда, мовчання…

Мої спогади – це світла віра і сподівання у те, що все ще буде сонячно у моїй долі і долі неньки України… Ми –українці, ми – незламні і непереможні, сильні своєю вірою. І у цьому – наша суперсила.

Найщасливіший день

Сьогодні п’ятниця, а це значить, що завтра вихідний.Татусь обіцяв, що ми його проведем по – особливому. Я з нетерпінням чекала цей день. Всю ніч мені снилися різнокольорові кульки, величезний торт і рожевий ведмедик. Рано – вранці усією родиною ми вирушили до Харкова. Міста, яке вабило крамницями, кав’ярнями. До однієї з них ми і зайшли, щоб поласувати тістечками, морозивом та медовим тортом, якого замовив татусь. Потім відвідали виставку «Бджільництво Слобожанщини», адже мій татусь вправний бджоляр.

Сонячне проміння, по-зимовому лагідне та тепле, вабило нас ще до однієї родзинки – палацу сорту «Локомотив». Тут я вперше стала на ковзани. І допоміг мені у цьому мій татусь. Втомлені, але щасливі поверталися ми додому. А через три дні почалася війна…

Дорога

Де-не-де прокидалася від зимового сну стривожена земля, а ми все сиділи (і вдень, і вночі ) у погребі щоразу здригаючись від прильоту ракет.

Блукали селом безпритульні корови, протяжно вили собаки, кричали сови у димарях покинутих хат. Коли вибухи стали частішими та все ближчими, то батьки прийняли рішення: мені з мамою треба їхати до бабусі.

Дорога була довгою, безкінечною. Діти, які їхали разом з нами весь час плакали. Мама схвильовано шепотіла: «Все буде добре, доню, все буде добре…» Ми минали один блокпост за іншим і тремтіли щоразу, наче листочки на осінньому вітрі, чи то від холоду, чи то від страху.

І нарешті настав той довгожданний світанок, якого я ніколи не забуду: крізь сон я побачила бородатого чоловіка, схожого на святого Миколая, і почула найкращі слова: «Добрий ранок! Слава Україні! ». У відповідь пролунало ніжне і трепетне, але таке могутнє і стоголосе:«Героям слава!»

Тут все по - іншому

Зараз ми проживаємо у бабусі на Рівненщині, але так хочеться повернутися у свою Гороховатку. І щоб усе було як раніше:неушкоджені будинки та школа; земля,засіяна пшеницею та соняшником, а не уламками снарядів та вирвами від «градів»; щоб розквітли яблуні та абрикоси,а над ними літали невтомні татові бджілки – трудівниці.

Я впевнена, що ця весна принесе нам обов’язково перемогу! Бо нас захищають мужні, сміливі воїни про яких нам розказувала вчителька. Бо вчителі, учні нашої школи та їх батьки не сидять склавши руки. Вони волонтерять,плетуть сітки, донатять, готують смаколики, виготовляють окопні свічки.

Мій татусь, брат та дідусь з бабусею зараз вдома, на Харківщині.У них немає світла, тепла, а найголовніше – зв’язку. Я з мамою за них хвилююся. І щовечора, запаливши свічечку, тихенько молимося за них, за наших захисників та захисниць,за неньку Україну…