Лисенко Дар'я, учениця Біленського ліцею Володимирецької селищної ради

Війна. Моя історія

Триптих

Мої спогади не будуть відрізнятися відрізнятися від спогадів тих, хто це бачив і чув. У когось спогади – це зламаний житній колосок (ще недозрілий), який тягнеться до сонця; у когось – засмучений  погляд на прощання ; у когось –дикий крик; у когось німе , мов після влучання снаряда , мовчання…

Мої спогади – це світла віра і сподівання у те , що все ще буде сонячно у моїй долі і долі неньки України … Ми –українці , ми – незламні і непереможні , сильні своєю вірою . І у цьому – наша суперсила.

Найщасливіший день

Сьогодні п’ятниця, а це значить, що завтра  вихідний .Татусь обіцяв , що ми його проведем по – особливому. Я з нетерпінням чекала цей день. Всю ніч мені снилися різнокольорові кульки , величезний торт і рожевий ведмедик. Рано – вранці усією родиною  ми вирушили до Харкова. Міста , яке вабило крамницями , кав’ярнями. До однієї з них ми і зайшли , щоб поласувати тістечками , морозивом  та медовим тортом , якого  замовив татусь. Потім відвідали виставку  «Бджільництво Слобожанщини», адже мій татусь вправний бджоляр.

Сонячне проміння, по-зимовому лагідне та тепле , вабило нас ще до однієї родзинки – палацу сорту «Локомотив». Тут я вперше стала на ковзани . І допоміг мені у цьому мій татусь . Втомлені , але щасливі поверталися ми додому . А через три дні почалася війна …

Дорога

Де-не-де  прокидалася від  зимового сну стривожена земля, а  ми все сиділи (і вдень, і вночі ) у погребі щоразу здригаючись від прильоту ракет .

Блукали селом безпритульні корови, протяжно вили собаки, кричали сови у димарях покинутих хат. Коли вибухи стали частішими та все ближчими, то батьки прийняли рішення: мені з мамою треба їхати до бабусі.

Дорога була довгою, безкінечною. Діти, які їхали разом з нами весь час плакали. Мама схвильовано шепотіла : «Все буде добре , доню, все буде добре…» Ми минали один блокпост за іншим і тремтіли щоразу, наче листочки на осінньому вітрі , чи то від холоду , чи то від страху .

І нарешті настав той довгожданний світанок , якого я ніколи не забуду: крізь сон я побачила бородатого чоловіка , схожого на святого Миколая, і почула найкращі слова : «Добрий ранок ! Слава Україні ! ». У відповідь пролунало ніжне і трепетне , але таке могутнє і стоголосе :«Героям слава !»

Тут все по - іншому

Зараз ми проживаємо у бабусі на Рівненщині, але так хочеться повернутися у свою Гороховатку. І щоб усе було як раніше :неушкоджені будинки та школа; земля ,засіяна пшеницею та соняшником , а не уламками  снарядів та вирвами від «градів»; щоб розквітли яблуні та абрикоси ,а над ними  літали невтомні татові бджілки – трудівниці.

Я впевнена, що ця весна принесе нам обов’язково перемогу ! Бо нас захищають мужні , сміливі воїни про яких нам розказувала вчителька. Бо вчителі , учні нашої школи та їх батьки не сидять склавши руки. Вони волонтерять ,плетуть сітки , донатять , готують смаколики, виготовляють окопні свічки .

Мій татусь, брат та дідусь з бабусею  зараз вдома , на Харківщині .У них немає світла , тепла , а найголовніше – зв’язку . Я з мамою за них хвилююся. І щовечора , запаливши свічечку, тихенько молимося за них, за наших захисників та захисниць ,за неньку Україну …