Жилінська Катерина, учениця 11 класу школи №44 природничо-медичного профілю

Вчитель, що надихнув на написання есе - Красько Наталія Вікторівна

Війна. Моя історія

Весінній ранок. За вікном вітер. В кімнату ледь-ледь потрапляють сонячні промені через штори, які я колись так не любила через їх, невдало вишитих, метелеків, але за якими я зараз безмежно сумую. Чую збуджені голоси батьків на кухні. Не знаю, як, але у мене одразу в голові промайнула думка “Не вже таки почалась?”.

Ввімкнувши телефон, помітивши сотні повідомлень, я пересвідчилась. Тоді я ще не уявляла, наскільки це змінить моє життя. Таке просте, буденне життя, згадка про яке зараз викликає суцільний смуток.

Перші дні ми всі, не відриваючись від телефонної стрічки, дивились новини. До того моменту, поки війна не дійшла і до нашого населеного пункту. Я дуже добре пам’ятаю той день. На передодні цього у нас зникло світло, тому ми, з нашими друзями, прийняли рішення жити разом - щоб було не так нудно, хоча зараз я розумію, що це було зроблено для того, щоб розділити почуття страху та тривоги, яке, немов згусток темноти, безповоротно охоплювало нас.

Одже, 2 березня ми прокинулись приблизно о 5-ій ранку, випили кави і пішли займатись нашими, вже ставшими для нас буденними, справами. Мама з татом пішли поратись по господарству, я пішла збирати сніг, щоб розтопити його, так як води у нас також не було, а наші друзі пішли готувати їсти. Близько першої години дня ми почули ряд гучних звуків, які лунали від їхавшої колони танків.

Ми з татом, стоявши на нашому городі, нарахували близько 200. Далі все почало розвиватись дуже швидко, ми тільки встигали обговорювати новини з нашими односельчанами, які, як і ми, виходили на вулицю з метою знайди живу людину, з якою можна розділити переживання з приводу останніх подій.

Обличчя цих людей закарбувались в моїй пам’яті назавжди. Колись такі живі, вони дивились на мене пустими, безрадісними очіма, шукаючи допомоги.

В окупації я прожила 10 днів. Кожен день для мене був суцільним випробовуванням. Новини ми дізнавались через радіо, і вони зовсім не заспокоювали нас. Мій хлопець жив в Енергодарі, куди також заїхали російські війська, які і по сей день там знаходяться. А моя сестра була в Дніпрі. Щоб їм подзвонити, я бігала на горище. Але згодом навіть там було неможливо спіймати зв’язок. В підвалі ж я була всього 2 рази.

Останній раз я дуже добре запам’ятала. Це було вдень, ми всі вийшли на вулицю, щоб розвіятись та поговорити з нашими сусідами. Раптом наш знайомий, з яким ми жили, почув звук, який напевно сповіщував про те, що скоро щось прилетить, блискавично відруагувавши, повів нас всіх в підвал.

Ми провели там близько 3 годин. Як згодом вияснилось, на тому місці, де ми стояли, пролетів осколок і влетів в паркан одного з наших односельчан. Поки ми знаходились в підвалі, я дізналась, що цей знайомий служив в АТО. Він сказав, що навіть там він не бачив такого, що відбувається зараз. Мене ці слова вразили.

Як я виїхала? 12 березня. Ранок. Мороз. Тато поїхав в центр зустрітись з нашим односельчанином, який їздив в сусіднє місто, щоб купити продукти. Коли тато повернувся, він сказав, що є шанс виїхати через ґрунтові дороги, про які окупанти не знали.

Мама сказала, що вона залишиться вдома, а тато повинен відвезти мене до сестри в Дніпро. Я по сей день караю себе за це рішення. Якби я поставила ультиматум: або ми виїжджаємо всі разом, або ніяк, то нам би вдалось уникнути того, що вони пережили згодом, після мого від’їзду. За годину я зібралась. Останнє, що я забрала зі свого дому: спортивий костюм, джинси, футболку - єдині речі, які залишились у мене з колишнього життя.

Коли ми їхали, ми не знали, чи виїдемо ми взагалі чи ні, тому що ми чули купу історій з нашого району, коли по звичайним цивільним людям, що виїжджали, відкривали вогонь. Але ми виїхали майже без перепон, лише по нашому плану ми повинні були їхати дорогою, яка виявилась замінованою (нам про це повідомили вже наші військові), тому нам прийшлось об’їжджати.

 Я дуже смутно пам’ятаю мої почуття. Здається, я нічого не відчувала, не розуміла. Мені здавалось, що я повернусь додому через якийсь час. Після того, як тато привіз мене до сестри, він повернувся назад, після чого у мене зник зв’язок з батьками. Вони вийшли на зв’язок лише 23 березня, коли колоною виїжджали з села.

Як мені потім розповіли, наші війська почали вести вогонь проти окупантів, а наше село лежало прямо на лініїї вогню. Всіх людей зібрали в спільному підвалі в центрі, там вони провели 2 дні.

Більше люди просто не витримували, тому один чоловік, тримаючи на руках свою дитину, зі сльозами на очах почав благати російського головнокомандуючого випустити людей. Той дозволив, і потім за це був розстріляний. А моїм односельчанам вдалось виїхати.

Ще досі моя мама переживає симптоми ПТСР. Вночі вона прокидається, їй маряться кошмари. Мені безмежно соромно за те, що я дозволила їй залишитись. І також я безмежно вдячна за те, що мені вдалося виїхати, чесно кажучи, я не знаю, як би я пережила ці події.

І ось зараз вона спить, я сиджу за столом перед вікном, за ним - вид  на Ганновер. Я в Німеччині. Часом, гуляючи, чи сидячи в їхній школі, я ловлю себе на думці, що я не вірю, що це все реально. Наскільки це все, не знаю, дико. В той час, як у нас в Україні люди виживають в окупованих містах, потерпають від насилля, десь за декілька тисяч кілометрів від нас далі продовжується життя. Діти ходять в школу, сміються, напевно, вони так само, як і я колись, жаліються на страшні штори з метеликами в їхній кімнаті. Мене дуже змінили ці події.

Я розумію, що зараз я ціную кожну хвилину свого життя. Такі прості раніше речі, як гаряча їжа, душ, світло, тепло, - зараз для мене є подарунком. Я знаю, що моя історія одна з тисяч, чи сотень тисяч таких же історій. І це вбиває мене зсередини.

Проте якби нам не було погано, ми, українці, показали всьому світу, і, в першу чергу, собі, що ми - сталеві люди, титани. Ми здатні перебороти абсолютно всі перешкоди. Я з гордістю можу сказати, що я - українка, і я цим пишаюсь. Я готова допомагати та робити все, що потрібно задля нашої перемоги. Не можна допустити, щоб страждання нашої нації, які тривають століттями, пройшли марно. Слава Україні.