Наталя бігла під безперервними обстрілами до лікарні, де від важкого поранення помирав її чоловік. Дорогу долала перебіжками між зруйнованими будинками. У переповненій пораненими лікарні він встиг сказати їй лише одне: «Я помираю». А коли жінка повернулася додому, дізналася ще одну страшну новину: загинув і свекор. Так війна за кілька днів забрала в родини одразу двох найближчих людей. 

Для сина Андрія облога Маріуполя назавжди стала межею між двома життями. До повномасштабного вторгнення він пам’ятає місто біля моря, риболовлю з батьком і прогулянки. Після вторгнення - нескінченні авіаудари, голод, пошуки їжі, багатокілометрові черги за гуманітарною допомогою та боротьба за виживання. Родина залишалася в місті, поки навколо зникали вода, світло й будь-яке відчуття безпеки. 

Наталя багато років приховувала навіть від рідних свою хворобу Паркінсона. Через пережиті втрати, відсутність необхідних ліків і постійний стрес її стан різко погіршився. Тож коли в окупованому Маріуполі старша дочка змогла дістати ліки - це було справжнім дивом. 

Після смерті чоловіка Наталія місяцями шукала його серед фотографій невпізнаних загиблих. Вона переглянула сотні страшних знімків, доки не знайшла. Та навіть сьогодні не знає напевно, чи саме він похований під табличкою з його ім’ям у братській могилі. 

Після виїзду з окупованого Маріуполя Дегтярьови почали життя з нуля у Рівному. Мати та син довірили свою історію Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова, щоб зберегти пам’ять про загиблих і про облогу Маріуполя.