В село на Херсонщині першими зайшли ДНРівці і навіть пообіцяли місцевій вчительці, що мирних мешканців не чіпатимуть. Але зовсім скоро до них доєднались росіяни і зробили життя селян нестерпним. Згодом село взагалі розбомбили

У нас у селі багато хлопців, які служили в АТО, і до нас зайшли «ДНРівці». Магазини наші зачинялися, там усе розпродавали. Ми зайшли скупитись, бо розуміли, що залишимося без продуктів. І якраз «ДНРівці» зайшли. Вони по блокпостах і по селу ходили. Мені довелося трішки поспілкуватися з одним із них. Він мені сказав: «Ви нас не бійтеся. Живіть, як жили. Ми нічого поганого вам не зробимо». Я спитала: «У сусіднє село можна?» І він відповів: «Звичайно, можна. Тільки ненадовго». 

Було спочатку нічого, а потім окупантів розбили під Високопіллям. І з тої сторони, де я живу, вони з провулку вискочили на танках, БТРах, біля крайнього будинку розвантажилися і облаштували свої позиції. А потім окупанти швидко почали розселятися по селу. Навпроти мого дому було два порожніх будинки багатодітних родин. Вони виїхали в перші дні, вивезли дітей. 

Біля мене стояв танк, БТР. Біля двору – військова машина. У город танк загнали і накрили брезентом. Виявляється, у росіян не було чим заправити техніку. Приїхав бензовоз і заправив, і тоді техніка поїхала. 

Доводилося все це терпіти. Окупанти через наш двір ходили. А ми ховалися, щоб їх не бачити. АТОвці швидко виїхали. Дехто пішов до ЗСУ, а дехто залишався в селі. У нас був один чоловік, Толя, який своєю машиною похорони обслуговував – уже при росіянах. Був у них перед очима. І в один «прекрасний» день, уже перед тим, як нам виїжджати, окупанти почали ходити по дворах. Казали, що з плановою перевіркою. 

Оглядали підвали, будинки. Перевіряли комп’ютери, телефони. А мій син був у Херсоні і надсилав мені відео, як наша тероборона зустріла окупантів. І я ще не все видалила. Вийшла з внучкою і заховала той телефон. Залишила дитину, і вона злякалася росіян. Вони дуже різко зайшли та налякали мені дитину. Потім перевірили все і нічого не знайшли. Комп’ютер я їм дала, а про телефон вони не питали. Після того, як росіяни пішли, я довго його шукала, бо від переляку забула, куди заховала. А в комп’ютері нічого не було, крім робочих матеріалів.

А в телефоні в нашого Толі були фотографії його військових нагород. І росіяни до цього причепилися. Якраз ми всі зібрались до школи, бо потрібно було в них спитати, чи випустять нашу колону – тих, хто бажав на своїх машинах виїхати. 

Родич цього Толі розказав, що росіяни знайшли всі його відзнаки. Його побили. Руку зламали, губу розбили. На ньому стільки було видимих синців! Ще й під сорочкою був весь синій. 

Ось таке ставлення нас насторожило, хоча до того окупанти поводилися добре. Спочатку такого не було. А згодом їхні обходи ставали все частішими. І дуже на мене негативно діяли. Я їх так сприймала: «Хто ви взагалі такі?! І чого ви маєте кругом мене ходити?!» А коли вони побили цю людину, ні в чому не винувату, – це стало останньою краплею. За цього Толю ходив заступатися родич. Потім Толя казав: «Якби не прийшов дядько… Я чув із розмови росіян, що мене вже б не було серед живих». Він казав окупантам: «А що тут такого, що був в АТО? Усі там були. Така наша історія. Такий був період». 

Цього Толю – побитого і скаліченого – привезли додому. Ми в Кривий Ріг приїхали. А він теж приїхав – в іншій колоні. Йому руку вдома склали, як могли. Якісь палички підклали. Рука повністю була зламана. Приїхали вони в Берислав, а звідти їх не випускали більше тижня. Там йому все пересклали та заново перебинтували. А коли приїхав у Кривий Ріг, знову все поламали, зробили, як має бути, і наклали гіпс. 

Найперший приліт був до нас у двір. І росіяни казали, що це наші обстрілюють. А наші чоловіки вирахували, що окупанти заїхали з того боку і навмисно стріляли. 

Ми поралися по господарству, ходили до колодязя по воду, і все це бачили. Дуже було страшно, коли прилетів снаряд. Слава Богу, хата на той час залишилась ціла. Вирва велика серед двору була. Дуже страшно було залишатись. Ми зрозуміли, що там нічого хорошого вже чекати не варто. Слава Богу, що ми виїхали раніше! 

Зараз і самі бачимо, і чуємо від людей, які залишалися там, скільки вони здоров’я втратили в окупації! Зараз про багатьох кажуть, що люди стали несповна розуму після побаченого. Семеро чоловік убило осколками. 

Окупанти тікали з села, хто на чому: хто на велосипеді, хто на мопеді. Забрали в нас усе, що наживалось роками, і тікали, на чому могли… У нас забрали два мотоцикли. Добре, що ми поїхали машиною. Мій чоловік – мисливець. І росіяни підірвали у нас вдома сейф з мисливським знаряддям і забрали все, що там було. Хата зараз без даху, без паркану. Корову вбило. Мені страшно дивитися на це, навіть якщо дозволять поїхати й поглянути. Стільки спалених будинків! 

У мене є ще невістка і онучка. Ми всі зібрались та виїхали. А деякі люди залишилися. Можливо, думали, що встережуть своє майно, чи до них у будинок не прилетить. Але прилетіло. І їх ледве витягли з погреба. 

Мені буде 56 років. Ми жили з чоловіком, худобу тримали, майно нажили, а тепер залишилися навіть без хати. У молодих ще є час заробити. У моїх дітей теж був свій будинок із ремонтом. Але вони молодші, у них є ще час, щоб налагодити життя. А як нам далі бути – не знаю. 

Звісно, нерви зіпсовані. Серце болить від того, що чую і бачу. Потрібно брати себе в руки. Я за спеціальністю педагог і навчаю дітей, як треба приймати виклики від життя. Ми в родині одне одного намагалися заспокоїти. Підтримували одне одного. 

Ми приїхали в Кривий Ріг і побачили саме таку обстановку: люди жили звичним життям. Ми наче прибули з іншої планети після трьох місяців окупації. 

Потрапили в середовище, звичне для людського життя, і швидко весь стрес пройшов. Ми не зверталися до психологів. А от приїхав чоловіків однокласник, який втратив сина, той ходив по психологах. Але йому нічого не допомагає, тому він просить, щоб виписали таблетки. 

Нам тут люди дуже допомогли. Колега доньки дала нам ключі від пустої квартири, щоб ми тільки комунальні платили. У цій квартирі жодного дивана і ліжка не було. Сусіди дали матрац, знайома сусідки – розкладачку. Нам такі умови створили, наче ми тут і були постійно. Гарне ставлення людей нас відволікло від негативу. Хоча на душі важко. 

Там, де ми жили, вже нічого не залишилось. У родички в Нововоронцовці хати немає. Поліклініка розбита. Високопілля розгромлене. Там уже немає медичної допомоги. Взагалі вже нікуди повертатися. 

Я це розумію, і це гнітить мене. Тут нас люди прихистили, але там у нас було все своє, нажите. Дякувати Богу, нам тут гуманітарну допомогу надають, ми не голодуємо. Ми нічого не просимо, бо не привчені так. Ті, хто нас розуміє, самі допомагають. 

Робота є. Я вчитель, працюю дистанційно. Майже всі наші вчителі та дітки тут, у Кривому Розі. Ми згуртувались і зібрали своїх дітей. Організували навчання, і до середини літа вичитували дистанційно матеріал, який пропустили, поки були в окупації, коли не було ні світла, ні газу, ні води. А з 1 вересня розпочали новий навчальний рік дистанційно. 

До наших класів приєдналися дітки з окупованих територій, із новокаховської школи. Є навіть ті, хто поїхав у Німеччину, їх там змушують ходити в школу, а вони кажуть, що їм потрібна українська освіта. 

Діти до обіду ходять у німецьку школу, а потім долучаються до нас і виконують усі завдання. Ось так ми й працюємо.

Мене турбує наш Херсон. Думаю, що весна в нас буде вже  мирна. Хочеться, щоб швидше закінчилась війна. Нехай ми будемо в руїнах, але без росіян. Хочеться, щоб ми були вільними. Нехай навіть у руїнах. Але нам допоможуть відбудуватися, і все буде Україна.