В перший день повномасштабного вторгнення ми виїхали з Шостки. Було неймовірно страшно, бо зовсім поряд з нашим будинком знаходився завод «Імпульс», який міг стати ціллю в будь-який момент. Сина я виховую одна. Тікаючи від небезпеки, ми виїхали з одною сумкою речей на двох, залишивши все минуле життя позаду. Згодом мені вдалося забрати звідти і свою маму, і тепер ми живемо в столиці всі разом.

Звичайно, найстрашнішим моментом став перший день, коли все почалось - цей хаос, паніка і страх за життя своєї дитини назавжди врізалися в пам'ять. З часом, звісно, нам довелось змиритись з новою буденністю, адаптуватися до постійних повітряних тривог та будувати життя з нуля на новому місці.

Зараз сину вже 14 років. Тут, у Києві, він знайшов себе у спорті і почав активно займатись греко-римською боротьбою. Завдяки своїй наполегливості та силі волі він уже отримав спортивний розряд. Цей спорт став для нього не просто захопленням, а можливістю виплеснути накопичену напругу, загартувати характер і крок за кроком рухатися вперед попри всі пережиті труднощі.