Сухобок Марина Василівна, вчителька Запорізької гімназії № 84

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Осінь… Вже третя поспіль осінь, відколи дивлюсь на пожовкле листя, радісних жителів у парках та скверах, але відчуття спокою і насолоди моментом не отримую. Знаю, що поруч діти, тому не даю собі шансу на слабкість. Відганяю думки, але спомин огортає душу…

Стою на подвір’ї батьківського будинку, радісна та завзята до праці. Чекаю, поки матуся дадуть команду збирати листя. І як же збиралося воно до купи, скільки шелесту та веселого гомону навколо: з дитинства люблю «зливу з листя». Так минав весь день, вражаючий та безтурботний.

Вже і сонце сідає за обрій, а ми все збираємо жовте, багряне, помаранчеве та червоне листя. Спати не ляжемо, доки все не зробимо. Потім матуся пригощає пирогами з яблуками та теплим молоком.

З часом лягаємо відпочивати, діти хвилин за десять вже сопуть, а ми все говоримо про життя, не спиться. Зранку прокидаєшся, а листя наче насипало, адже дерев у садочку чимало і кожне хоче скинути своє вбрання, щоб перезимувати. Пам’ятаю, як висаджували ці дерева рік у рік разом з татом, простим трактористом, але якої душі чоловіком. Наш садок завжди рясно родив і годував фруктами не лише дітей, а й онуків, правнуків.

Полюбляли на зимові свята, особливо на Різдво, збиратися за столом, ділитися досягнутим та запланованим на рік прийдешній.

Після таких родинних теплих зустрічей завжди відчувала себе сповненою сили. Як мені їх не вистачає…

Навесні, коли все прокидається від сну, розквітає та зеленіє, свято Великодня завжди кликало на гостину до батьків. Тут ми разом місили велику діжу тіста на паски та фарбували з пів сотні крашанок.

Щоліта батьківський будинок нагадував літній табір. Сюди з’їжджалися усі дванадцятеро онуків і троє правнуків у кілька змін.

Ця домівка бачила не одне покоління рідні. І завжди щось вабило до неї, адже це особливе місце для кожного з нас (трьох сестер і брата) та наших дітей, онуків. Швидко минав час за роботою та вихованням дітей, хотілося зупинити його і насолодитися кожною хвилиною.

Наче холодом обдало спину, адже я розумію, що немає нашого садочка, немає хати… і немає того спокійного життя… Пам’ятаю, як сусід-пожежник подзвонив і розповів, що не вдалося врятувати житло, адже «прилетіло» у двір і вигоріло все,

лишилися обвуглені стіни… стіни моєї рідної домівки. Ніщо не можливо порівняти зі станом людини, яка втратила житло, невимовна туга і розпач сидить всередині і ти продовжуєш жити з цим відчуттям. Відколи евакуювалися з села, жодна пора року не була такою спокійною, як раніше.

Невдовзі мине 1000 днів від того часу, як наше мирне життя перетворилося у спогад про минуле. Багато українців змінили свій затишний дім на поневіряння у пошуках безпеки. Слово «дім» за цей час набуло іншого значення, бо це не лише споруда, у якій ми живемо, а й затишок, сила, яку черпаємо від спільних зустрічей, атмосфера родинного кола.

Чимало жителів України відчувають те, що і я: маючи дах над головою, розуміють, що вони все ще не вдома.