Коли війна почалася, це дуже страшно було. Стрес, паніка – ось так і почалася. Не хотілося ні їсти, ні пити, і це тривало десь місяць, а потім прийшло усвідомлення. Ми два місяці були в окупації, а потім із дітьми виїхали в Одесу. Згодом повернулися додому. Зараз ми вдома.

У мене три доньки. Ми зранку сіли в машину і цілий день простояли в колоні, бо нас не випустили. А потім на Великдень виїхали іншою дорогою. 

Два дні добиралися до Одеси - багато дуже постів було. Але з нами була мала дитина, і нас пропускали. Звісно, оглядали речі, але не дуже перевертали.

Спочатку в магазинах нічого не було, бо все розкупили. У нас були свої невеликі запаси, а пізніше чоловік міг у Херсон виїхати закупитися. Ще допомагало те, що в нас село, тому були свої продукти з городу. Ліків також мали свої запаси.

Ми мешкали під Одесою, пережили там ракетний обстріл. Було дуже страшно. Та й зараз страшно: стріляють із ранку до вечора. Хоча зараз уже наче звикли, та все одно дуже боїмося за дітей.

Хотілося б, щоб війна закінчилася швидше, і життя в майбутньому було мирним, тихим і спокійним.