Світлана виїжджала у Запоріжжя, але з тимчасового житла довелось виїхати, і вона повернулась додому, під обстріли

Мій чоловік їхав на роботу на поїзді з Оріхова до Запоріжжя. Подзвонив і розказав новини. А сини теж на роботу поїхали. У мене паніка почалася. Стала збирати документи, одежу. Сама вдома, а всі на роботі. Істерика в мене. А син сказав: «Спокійно, мамо, збирай документи: наші дипломи, паспорти, папери на хату – усе клади». А я одне кладу, а інше забувається. 

Почала з сусідами  говорити. І одна сусідка-пенсіонерка, яка підтримує іншу сторону, сказала, що мало нас вбивали. А ви знаєте, як після таких слів погано робиться? Страшно було. 

А зараз ми взагалі залишилися одні на вулиці, і це ще страшніше. Не дай Боже, щось станеться – і ніхто не прийде на допомогу…

Я виїжджала до Запоріжжя, думала, що там буде все нормально. Але мене вигнали звідти, де я жила. Спасибі, що хоч перебула трошки. А зараз я вже нікуди не поїду.

Тепер ми щодня - як на голках. Ми одні на вулиці лишилися. У нас велика вулиця, і на початку живе одна наша сім'я – і все, далі вже нікого немає. Ми не знаємо, що з нами буде через хвилину. Таке в нас тут робиться! Дуже сильно обстрілюють: і фосфорними снарядами, і касетними, і «Градами».  

Ліків я прошу собі, і мені з Запоріжжя привозять. Продукти, якщо мені треба, теж привозять. У нас в Оріхові гроші не можна зняти. Не працює нічого, і лікарні теж. Якщо щось станеться… Син різко вставав, у голові запаморочилося - вдарився і голову собі розрубав. Не було чим доїхати до лікарні. Нас пожежники на своїй машині вивозили. Дякую хлопцям. 

Ми тільки пройшли повз школу, де сини мої вчилися, – і через 15 хвилин вона вибухнула. Добре, що ми вчасно прийшли додому. 

Страшно. Вибухає й вибухає все навколо нас. І тільки-но знову обстрілювали. У нас і вікна повибивало в хаті, і все на світі. Добре, що живі і здорові залишилися.

Добре, що ми вийшли з кімнати, в яку влучило. Там вікна повибивало. Ми їх затягнули плівкою, і досі ще нічого не полагодили. Не знаємо, що й робити. Щохвилини може прилетіти «подарунок»…

Світла в нас і зараз немає. Його, буває, по три доби нема. І води в нас теж не було. Нам технічну привозили. Пити її можна тільки кип'ячену. Якщо якийсь сусід приїжджав, то зі свердловини набирали в нього. Теж кип’ятили, сиру воду не пили. Якщо світла немає, то й води теж нема. 

Зараз от ввімкнули електрику на 3-4 години – і знову щось перебило. І наші хлопці з Оріхова мужньо лагодять нам світло. Дай Бог тим хлопцям здоров'я! 

Зараз хоч зарядити телефони можемо. Старий балон залишився ще з часів Радянського Союзу. Заправляємо хоч потрошку газом. А то ще на вогні готували їсти. Я зараз стою, з вами розмовляю, а всередині – собачий страх. Усе труситься: руки й ноги. Не тільки в мене, а у всіх. У підвал зараз сама якось залізу, а з підвалу вже не можу вийти, мене витягують гуртом. Синів двоє ззаду штовхають, а чоловік руку подає спереду, щоб витягнути мене звідти. 

Нервові ми стали. Десь щось стукне, грюкне – всі підскакують. Не знаєш, що з тобою буде через хвилину. Недосипаємо.

Буває, як почнуть гатити – і ми не встигаємо до підвалу добігти. Лягаємо на підлогу, накриваємося чим-небудь, щоб осколками від вікон не посікло. 

У сина проблеми з серцем. Його потрібно обстежити у кардіохірурга. І я не знаю, як нам виїжджати. Транспорт ходить, тільки треба добиратися до центру, а нам це трохи далеченько. Та й страшно йти в центр, бо раптом не встигнемо добігти. І назад вертатися –так само. Раніше і до нас маршрутки ходили, і ті, що повз нас, людей забирали. А зараз немає. І всім треба лікуватися, обстежуватися. У Запоріжжі усі наші лікарі сидять із Оріхова. Але туди дуже далеко - ми не доберемося. 

Ми їздили лікувати зуби. І так обстрілювали нас! Нас трішечки підвезли в ту сторону, де ми живемо, в сторону Пологів. І з Токмака нас обстрілюють, і з Пологів. По нас стріляють із усіх сторін. Син сумки забрав і пішов. А я йду-йду – і все на місці. Тоді вже син сумки кинув і мене під руку став тягнути. А ноги відмовляються йти… Виїхати від нас можна тільки в Запоріжжя. Але ж страшно не повернутися. 

Не знаю, що воно буде. І нема куди виїжджати. У нас двоє собак, і котів купа прибігає у двір. 

Ще й інші собачки прибігають, і на мене такими очима дивляться, наче люди! Тільки що сказати не можуть: «Дай хоч шматочок хліба». Що самі їмо, те і їм насипаємо…

Як на мене – нехай би війна закінчилася сьогодні. Взагалі не віриться, що війна колись закінчиться… Не знаю, яке в нас майбутнє. Прокинулися зранку: «Слава Богу, що переспали ніч!», і то вже добре. Ми не можемо планувати, що завтра буде. Боїмося планувати.