Наш тато захищає країну з першого дня війни. Я з дітьми залишилася вдома, і ми були змушені жити далі, поступово звикаючи до різного виду вибухів, так як мешкали за 30 км від лінії бойових дій. Проте за останній час ця відстань дуже скоротилася, небезпека підійшла впритул.

9 квітня 2026 року наше селище потрапило під страшні обстріли кабами та РСЗВ. Саме тоді нам повністю розбило дім. Ця подія - вибухи та втрата власного даху над головою - стала для дітей найважчою психологічною травмою.

Попри перенесене горе, донька намагається триматися за свої захоплення. Вона грає на гітарі, раніше грала у волейбол та займалася фаєр-шоу, шукаючи в улюблених справах порятунок від жахів війни.