У перші днів війни Ірина вивезла маленьку доньку з Дружківки. Важко було попасти до переповненого потяга. А через два дні у вокзал, з якого вони відправились, прилетіла ракета

На початку війни моїй дитині було три роки. Головне для мене – її безпека, її життя. 

Були проблеми з ліками, бо майже половина аптек зачинилася. І половина магазинів - теж. А ще були проблеми з дитячим харчуванням. Взагалі з дитячого мало що було, але ми, в принципі, знаходили. Дещо привозили. 

Найстрашніше – це постійна небезпека. Вибухи, руїни – це дуже пригнічує як дитину, так і дорослого. Стільки загиблих, стільки руйнувань! Багато всього. 

Ми виїжджали потягом 6 квітня 2022 року. Було дуже багато евакуйованих. Були і інваліди. Загалом – різні люди. 

В потязі було так багато людей, що сиділи і на нижніх, і на верхніх полицях. І в коридорі сиділи, і у дверях стояли. 

Найстрашніше було дізнатися, що через два дні в той вокзал прилетіла ракета. Там було багато загиблих. Ми встигли буквально на декілька днів раніше виїхати.

Спочатку ми поїхали в Полтаву, але там не знайшли житла, і поїхали далі. Вибрали наступне місце, куди більшість людей рухалася, - Смілу Черкаської області. 

Торік ми брали участь в акції «Знайди свого Санту». Моя донька дуже хотіла замок «Лего», і нам хлопець із Києва його подарував. Це було найбільш яскраве враження. Коли радіє дитина, то і в мене на душі тепло.

Наразі зі мною проживають батьки-пенсіонери, їм за 65 років. Але перші пів року ми всі були в різних частинах України. Сестра залишається з родиною в Донецькій області. Якщо фронт буде наближатися до них, то вони теж виїдуть до нас.

Я думаю, що війна скінчиться тоді, коли домовляться. І коли ми, нарешті, зможемо перемогти фізично й політично. Хочеться миру. Наші бабусі, дідусі, прабабусі казали: «Лишь бы не было войны». От і ми зараз кажемо: «Аби тільки не було війни».