Коли поряд з будинком розірвався снаряд і Анастасію з чоловіком відкинула вибухова хвиля, на ранок вони зібрались і разом із дітьми виїхали з дому

Ми з сім'єю постійно жили в місті Лисичанську, дитина ходила до садочка.  24 лютого чоловік був у Борисполі на роботі, а ми з дитиною вдома. О п’ятій ранку я прокинулася від вибухів. Спочатку зателефонувала чоловікові, потім - на роботу. Сказала, що не вийду. Дитину в садочок не повела. 

Думали, що це триватиме тиждень-два, не більше. Чоловік став шукати квитки з Києва додому, шукати, чим добиратися. Ми разом з мамою почали облаштовувати укриття, зібрали речі дитячі. Я дуже переживала за чоловіка, бо було невідомо, як він повернеться. Він приїхав, здається, через два дні.

Спочатку ми шукали, хто зможе нам ліки купити, а потім уже самі віддавали те, що було зайве. Їжа в нас була. Були запаси і в мене, і в матері. 

В останній день, коли ми вдома перебували, був обстріл: прилетіло у склад боєприпасів, і майже шість годин вибухали снаряди. Ми не могли вийти з квартири, бо діти хворіли, і ми сиділи не в укритті, а в коридорі. 

В один із таких моментів прилетіло десь поряд. Ми з чоловіком сиділи спиною до дверей, і нас дверями відкинуло аж на пів метра. Це було дуже страшно. Ми думали, що вибратися можна буде тільки через вікно. Сподівалися, що сходи вціліли. І це дійсно було так. Наступного дня ми зібрали речі і виїхали.

У дорозі було багато труднощів, тому що ми виїжджали фурою, нас буловісім чоловік, із них троє дітей, а ще кішка та кролик. Ми всі сиділи разом. Виїхали до Павлограда, а там уже нас зустріли. 

Коли в тому населеному пункті, де ми зараз перебуваємо, впав «Шахед», не дуже сильна паніка була, але все одно страшно. 

Я гадаю, що ми вже не повернемося додому, тому що на фронті немає жодних змін на цьому напрямку. Тож будемо тут облаштовуватися, у центрі України. Дитину наступного року вже в школу потрібно відводити. Моя сестра закінчила школу, вступила на навчання в Києві. Життя триває.