До війни ми спокійно жили у Харкові, планували щасливе майбутнє для себе і своїх дітей. Напередодні страшних подій, 23 лютого, молодшому сину виповнилось 10 років. Ми всією сім’єю зібралися за родинним столом, вітали іменинника. Нічого не віщувало біди, на вихідних планували сімейний похід до аквапарку, на честь дня народження, але не судилося….

24 лютого о п’ятій ранку зателефонувала кума і сказала: «Війна почалася!» Ми довго не могли повірити і не розуміли, що коїться, доки на власні вуха не почули вибухи. В той день ми ще не розуміли, наскільки все серйозно. Я, як завжди, пішла на роботу, бо не могла дозволити собі прогул, а у чоловіка був вихідний, і він лишився з дітьми вдома. Серце було не на місці, але нічого не поробиш.

Десь о п’ятнадцятій пролунала перша сирена. Було дуже моторошно, на роботі ми спустились у бомбосховище. А в той же час мій чоловік ховав дітей у підвалі будинку. З роботи нас відпустили. Я бігла додому і не розуміла, що робити далі. Інколи чула вибухи, і думала лише про дітей, їх безпеку. І ось, нарешті, я опинилась поряд зі своєю сім’єю.

З того часу ми майже не виходили з підвалу через обстріли. Вибігали лише, щоб сходити до туалету, взяти воду, їжу та теплі речі, адже був лютий мороз. Через кілька днів такого життя запаси їжі та питної води майже скінчилися. З кожним днем вибухи лунали все частіше та гучніше, стіни в підвалі просто здригалися. Тоді ми зрозуміли, що це не скоро скінчиться, треба рятувати дітей.

Ми вирішили їхати з міста. До вокзалу дістатися було нічим, бо транспорт вже давно не ходив, а таксі викликати було нереально. Ми пішли пішки. Обстріли і вибухи лунали майже кожну хвилину, діти були дуже налякані, та і ми також. На щастя, нам зустрілося порожнє таксі, на якому ми швидко доїхали до вокзалу.

«На під’їзді до Києва знов пролунали вибухи. Ми завмирали від жаху у темному переповненому вагоні»

В цей час біля вокзалу пролунав вибух, далі почався жах і хаос. Купа людей, які хотіли врятуватися, бігли до потяга. І ми, нарешті, влізли. Людей було дуже багато: сиділи, стояли та лежали навіть у проходах і тамбурах. Ми прямували у Хмельницький. Дорога була тихою та спокійною аж до Києва. А там – знову почалося… Лунали сирени та вибухи. Кілька разів поїзд аж дригтів на рельсах. Від жаху всі завмерли, світло у вагонах вимкнули, у повній темряві ми були у повному відчаї.

Потроху ми-таки дісталися до пункту призначення. На вокзалі нас зустріли родичі і прийняли у себе. Дякуючи їм, ми зараз у безпеці, наскільки це взагалі зараз можливо. Дуже приємно вразило ставлення волонтерів у Хмельницькому. Нам співчували, допомагали від щирого серця.

Зараз мій чоловік вже повернувся до Харкова. Ремонтує військову техніку заради спільної мети - Перемоги. А ми з синами тимчасово живемо у Хмельницькому. Діти ще трохи налякані після пережитих подій, тому цілковитої безпеки не відчувають, особливо під час повітряної тривоги.