Війна розділила життя Тетяни Володимирівни на «до» і «після», та змусила її сім’ю покинути рідний Харків

Я хочу почати свою історію за день до повномасштабного вторгнення на території нашої незалежної країни: 23 лютого молодшому сину виповнилося десять років. Ми всією сім’єю зібралися за столом, щоб привітати нашого Артемчика. Нічого не віщувало біди, на вихідних планували поїхати до аквапарку, але не судилося. Війна настигла нас вдома, у Харкові.

24 лютого близько п’ятої години ранку пролунав дзвінок від куми, вона сказала: «Війна почалася». Ми довго не могли повірити й не розуміли, що коїться, аж до поки самі не почули вибухи. В той день ми ще не розуміли всієї серйозності ситуації. Я як завжди пішла на роботу, бо не могла взяти відгул, а у чоловіка був вихідний, тому він лишився з дітьми вдома.

Транспорт вже майже не ходив, тому до роботи добиралася дуже довго і прибула з запізненням. Інколи лунали вибухи, але ще десь дуже далеко. По дорозі на роботу я бачила кілометрові затори з машин, які рухалися у бік виїзду з міста. Близько п’ятнадцятої години пролунала перша сирена: було дуже моторошно, нам сказали йти у бомбосховище. Чоловік в той час, ховав дітей у підвалі будинку. Нам дозволили піти з роботи раніше, і я побігла додому, думаючи тільки про дітей та їх безпеку.

Декілька днів нашого життя пройшли у підвалі, запаси їжі та питної води майже скінчилися. З кожним днем вибухи лунали все частіше, ближче та гучніше, стіни в підвалі постійно здригалися. Щоб урятувати дітей, ми прийняли рішення виїжджати з міста. До вокзалу дістатися було нічим: транспорт вже давно не ходив, а таксі викликати було не можливо.

Ми вирішили йти пішки. Обстріли й вибухи лунали майже щохвилини, діти були дуже налякані. Нам пощастило, що небайдужий чоловік підвіз нас до вокзалу. Коли ми їхали, то назустріч автівці рухався танк, і ми завмерли від жаху. Дякувати Богу, то були наші захисники.

На вокзалі ніхто не мав жодної інформації про потяги, тому ми просто з надією чекали порятунку. Коли евакуаційний потяг прибув, то багато людей, які хотіли врятуватися, бігли на перон. Нам пощастило сісти, але людей було так багато, що вони просто сиділи й стояли у вагонах, де тільки можна було.

Ми прямували в Хмельницький. По дорозі було тихо та спокійно, аж до поки не доїхали до Києва, де лунали сирени та вибухи. Декілька разів потяг здригався, але все закінчилось добре. На вокзалі у Хмельницьку нас зустріли родичі та прийняли у себе. Дякуючи їм, ми зараз у безпеці.

Війна розділила наше життя на «до» і «після»: в один день ми просто припинили своє нормальне існування. В перші дні ми були на межі виживання й спали у холодному підвалі на підлозі, устеленій старими ковдрами.

Наша родина була вимушена розділитися: я з дітьми живу в Хмельницькому, а чоловік прийняв рішення повернутися додому в Харків, щоб ремонтувати військову техніку.

Ми маємо в нашій родині невеличкий символ, який нагадує про початок війни - це м’яка іграшка, яку подарували дитині на день народження. Вона була з нами за цей час скрізь.