Мій чоловік Віктор Карпенко був трактористом. Минулого літа [2015] він поїхав у поле і підірвався на міні. У нього залишилося двоє синів, і ми зараз на межі виживання.

Ерику чотири роки, але він вже знає, як завести автомобіль. Старший брат Марк йому допомагає. Весь вільний час вони проводять у старенькій «Волзі», яку дуже любив їхній батько.

Семирічний Марк пам'ятає, як минулого літа тато виїхав на тракторі в поле. Обіцяв синові, що повернеться до вечора, але слова не дотримав.

Від трактора, на якому підірвався Віктор, залишилася купа заліза. Чоловікові ледь виповнилося 40 років. Того дня він збирався взяти в поле молодшого сина – йому тоді було дев'ять місяців, але Віктор уже брав його із собою в трактор. Я залишила сина вдома, а потім дізналася: вибух був такої сили, що в чоловіка не було шансів вижити.

Я жила з ним, як у раю, а зараз я живу, як у пеклі.

Сільгосптехніка наша раніше забезпечувала стабільний дохід, а зараз стоїть, іржавіє. Я отримую тільки допомогу через втрату годувальника – 1150 гривень на двох дітей. Хіба можна прожити на ці гроші?

Про війну ми не можемо забути ні на день – наше селище Гнутове знаходиться за пару кілометрів від лінії зіткнення. Єдине наше укриття – підвал.