Сім’я Валентини Степанівни півтора місяці просиділа в підвалі майже без сну. Коли дім свекрухи розбив російський снаряд, вони всі поетапно виїхали до Полтави

Мені 63 роки, я жителька міста Золочів Харківської області. Війна нас застала вдома. Рівно о четвертій ранку по вулицях вже двигалася техніка. Наступали орки, літаки летіли. 

Ми були вдома весь березень, а потім ми виїхали, тому що під обстрілами в підвалі сиділи, по дві години спали - це був страх. 

Розбили дім моєї свекрухи, а її ранили - уламок витягували. Хата майже розбита. Це - жах, навіть страшно згадувати. Дуже тяжко.

Після того ми всією родиною поетапно виїхали до Полтави. Спочатку окремо вивезли мене, доньку, онучку і маму, а на другий день мій чоловік з онуком виїжджали. Вибух біля нас був такий, що я навіть не знаю, як вони живі залишилися. Виїжджали під обстрілами. Собаку ми з собою не забрали. Її годує чоловік, який по сусідству залишився.

В Полтаві все чуже, не своє, але потрібно було пережити, щоб залишитися живими. Хто міг подумати, що як  піду на пенсію, таке станеться! Хотіла тихо жити, в саду щось вирощувати, і на старість таке приключилося.

Було трудно з усіма цими гуманітарними допомогами: потрібно було по шість годин стояти, щоб отримати допомогу. Я зранку виїжджала і ввечері приїжджала. Потім все перевели на онлайн, допомогу нам дали як ВПО – цими грошима ми платили за квартиру.

Звісно, психологічно легше стало. Коли не чуємо вибухів, то якось все ж таки спокійніше.

Хочемо, щоб якнайскоріше війна закінчилася. Хочемо повернутися додому. Чекаємо: можливо, літом.