Ріпська Дар'я, 10 клас, Опорний заклад освіти Полонський ліцей №4 Полонської міської ради Полонської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Собко Оксана Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Страх… Початок нової історії України.

Як жити далі? Чи залишусь я жива? Що буде з моїми рідними, друзями, однокласниками? День, який українці запам’ятають назавжди. День, який перевернув наше життя.

24 лютого 2022 року, четверта година ранку, я проснулась, бо сльози мами капали мені на обличчя. Нічого не розуміючи, я стала заспокоювати маму. Проте вона плакала все сильніше , промовивши лише: «Війна!». Кілька хвилин я сиділа нерухомо, мені здавалось, що навіть не дихала, а далі все як в тумані. Протягом дня намагалася зібратися з думками, але окрім страху та паніки, яка поступово мене охоплювала, нічого не відчувала.

Життя зупинилось, втратило сенс, тато пішов до військкомату, мама голосила на всю хату. Ми більше не жили – час ніби зупинився. Я навіть не пам’ятаю, чи їли ми в той день. Та це і не мала ніякого значення.

Новини, які ми отримували, були жахливі: розстріляні знайомі, які намагалися втекти з Києва, вбиті жінки та діти, з магазинів зникали продукти. Всі готувалися до чогось страшного, мабуть до смерті. Бо вже тоді ми знали, що у полон здаватися  не можна, бо згвалтують, познущаються і розстріляють. Хотілося вмерти вже. Як жити далі – ніхто не знав. Та дзвінок тата повернув нас до життя. Він, людина, яка ніколи не тримала зброю в руках, зміг приєднатися до лав української армії і боронити нашу Україну та нас, то і ми мусили зібрати всю свою волю в кулак  і боротися.

Той день став переломним у моєму та маминому житті. Об’єднавшись ще з однією сім’єю, ми стали допомагати волонтерам.

І як з’ясувалося, що у нас ще все добре, бо живемо у своїй домівці, спимо у власному теплому ліжку, навчаємось у школі (хоч і онлайн), наші рідні живі. Життя почало бити ключем: зранку -  школа, а у другій половині дня – допомога переселенцям. Як боляче було дивитися на людей, які втратили все. Їхні погляди були пустими, очі опухші від сліз. І коли ми знаходили їм нові домівки, приносили одяг та харчі, дітям іграшки – у них на обличчі з’являлась посмішка, а в очах з’являлась іскра надії.

У такі хвилини мені здавалося, що я можу звернути гори, душа була переповнена щастям і радістю, що я змогла комусь допомогти, заспокоїти, віддати часточку своєї любові цим людям. Це велике щастя робити комусь добро.

У школі ми теж займалися волонтерством. Раз на два тижні відправляли посилки нашим воїнам з їжею, одягом, іншими необхідними речами. Мені дуже подобалось перечитувати листи наших маленьких здобувачів освіти, які вони писали нашим воїнам.

Так проходили день за днем, місяць за місяцем. Ми стали ходити до школи, вились у змішаному режимі. І здавалося, що життя увійшло в своє русло, але це лише здавалося. На шкільній стіні меморіальна дошка – одинадцять загиблих.

Я кожен день проходжу повз них і молю Бога, щоб там не було фотографії мого тата, бо він теж навчався у цій школі.

Одинадцять усміхнених лиць, які кожен ранок вітають нас і ніби промовляють: «Все буде добре, ви тільки вірте!» Я вірю, що настане той день, коли ми почуємо довгоочікуване «Ми перемогли!» І тоді мені не боляче буде дивитися в очі цим героям, які віддали своє життя за нас з вами, не боляче буде зустрічатись у коридорах школи з їхніми дітьми, які вже ніколи не обіймуть свого тата…

Війна стала важким випробуванням для кожного українці і для мене особисто. Тисячу днів війни змінили мої погляди на життя, мої цінності, моє відношення до деяких прошарків суспільства.

Я зрозуміла: ця війна для бідних, бо багаті участі в ній не приймають. Я горджусь своїм татом і такими простими воїнами як він. Радію, що наші воїни – герої, найхоробріші у світі, мужні.

Ми, українці не зламаємось, бо ми маємо найсильнішу зброю – любов до нашої України. Я – українка, маленька частинка нашої нації, і дуже цим пишаюся.