Савчук Анна Василівна, вчителька, Луцький ліцей №22 Луцької міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я живу у місті, яке безмежно люблю. Ніколи не хотіла покинути його чи переїхати у більш «перспективний» регіон. Обожнюю гуляти своїм рідним, теплим і мирним містечком. Своїм Луцьком…

Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Відчуття безпеки рідного дому перетворилося по почуття страху  і розпачу. Квартира, яка завжди здавалася мені острівком спокою і затишку, враз стала ворожою і холодною.

Незважаючи на те, що Луцьк знаходиться на крайньому заході України, в перший день великої війни він одним із перших був атакований ворожими ракетами.

Жах, заціпеніння і цілковите нерозуміння того, що станеться далі. У моїй пам’яті зринають лише страшні вибухи і маленька донька, яка спить біля вікна і навіть не прокидається від них. Зараз у мене цей епізод викликає лише відчуття нестримного жаху, а тоді це було схоже на дві паралельні реальності: за вікном уже війна, а вдома ще мир…

Кожна мама 24 лютого 2022 померла і народилася знов. Адже саме матерям довелося найскладніше: їм варто було вирішити куди йти, що робити і як захистити дітей. Перше бажання – втекти. Меланхолійне, неправильне і абсолютно дике. А далі – нерозуміння того як це зробити, де взяти достатньо коштів і що робити в майбутньому.

З часом ми з дітьми змогли дістатися до кордону безкоштовним автобусом. Вже тоді я зрозуміла, що таке єдність і людська підтримка.

Водії компанії «Луцьк-Експрес» возили жінок  і дітей до кордону з ранку  і до темного вечора. Щирість, тепло і підтримка відчувалися відразу. Було сумно і печально, але розуміння того, що ми всі разом та об’єднані - надавало сил.

Луцьк був порожнім. Здавалося, що тут ніхто не живе. Лише блокпости нагадували про те, що війна йде і вона поряд. Перехід кордону і розуміння того, що війна реальна. Тисячі жінок і дітей. Відсутність цивільних чоловіків. Речі, люди, одяг і почуття невідомості.

Підтримка зовсім незнайомих людей. Ми знайомилися компаніями і відразу ставали своїми, адже треба було триматися разом.

Зараз багато говорять про європейців. Хтось хвалить, хтось навпаки. Тоді, у березні 2022 року, я вперше в житті потрапила в іншу країну. Зі мною було троє малолітніх дітей, 4 тисячі гривень, документи і невелика сумка з одягом. Я не знала польської чи німецької, у мене не було доларів, євро чи злотих. Моя мобільна картка була українською. Перейшовши кордон, я сіла на свою невелику валізу і вирішила, що це відбувається не зі мною. Мені не вірилося, що я біженка і що ще тиждень тому я працювала у школі і моє життя було іншим.

Але… у той момент мої діти вже були «завалені» шоколадом, соком, їжею і ще чимось. Вони щось розповідали, з кимось говорили, мені хтось ніс чай, каву, пропонував допомогу, а я тримала в руках документи так, що аж побіли кісточки рук.

Пожежники, поліціянти, медики, волонтери – всі кинулись допомагати групі переляканих жінок і дітей, які перейшли український кордон. З того моменту почався час, який довів мені, що в світі є не лише Бог, а й добрі люди.

Два місяці ми з дітьми прожили у невеликому містечку у Мазовецькому воєводстві. За цей час зустріли лише хороших людей, які допомогли нам пережити складні часи. Їхнє добро, тепло і хороше ставлення ми пам’ятаємо до цього часу.

Житло, їжа, одяг, допомога у правових питаннях – усе це давали прості поляки, які намагалися зробити все, щоб нам було комфортно. Особливу увагу ми з дітьми отримали від родини Голіш, які зробили все, щоб наше життя було безхмарним.

Будь-яка допомога, розуміння і добро – це те, що ми відчули протягом двох місяців життя у Польщі. З цими чудовими людьми ми спілкуємося до цього часу і згадка про них викликає лише посмішку і тепло у душі.

Війна стала переломним моментом у житті. Вона зробила моїх дітей дорослими, мені подарувала знайомство з чудовими людьми. Тут мова йде і про неймовірних українок та їхніх дітей, з якими ми познайомилися уже за межами рідної держави. І зараз ми підтримуємо одна одну та намагаємося бути щасливими, незважаючи ні на що.

Кожен з нас робить щось для того, щоб закінчилася війна. Я досконало вмію плести сітку, адже наша школа з першого дня війни робить цю рутинну, але таку важливу роботу.

Ми ніколи не намагалися порахувати скільки ж  сплели сіток. Напевно, якби відкрили завод із плетення маскувальних сіток, то наші працівники точно були б там одними з найкращих. Звісно, постійна і посильна допомога війську - це те, що робить кожен українець. Це стало звичкою. Це стало потребою. Це стало життям.

Чи допомагаю я комусь конкретно під час війни? Бо ж слова – це добре, а дії – краще. Звісно, куди ж без цього?

Допомога у адаптації тих, хто приїхав з окупованих міст, волонтерство. У Луцьку було (і є) чимало людей, які прибули з «гарячих точок». Більшість з них  - це мами з дітьми. Всі вони чогось потребували. І це не лише речі, а й хороше ставлення та добре слово.

Що перевернуло моє бачення і ставлення до людей під час цієї війни? Дуже сумна і страшна подія. Хвороба батька. Якась стрімка, незрозуміла, швидкоплинна і фатальна. За кілька тижнів мій добрий і розумний, щирий  і завжди позитивний батько перетворився на хворого, втомленого чоловіка, якому нічого не цікаво. Я б так хотіла сказати, що нам зустрілися хороші люди, які допомогли, зрозуміли, поставили правильний діагноз… Але, ні. Тут немає щасливого кінця. Тут немає позитивного завершення. Незважаючи на те, що зустрічалися нам і чудові люди, такі як лікар Олег Яковенко з Волинської обласної лікарні, все ж більшість були не такими. Тисячі гривень, неефективне лікування і слова, які розривають. Нам зустрічалися люди, які радили чекати смерті. Люди, які, здається, забули, що ми всі маємо душі і серця.

Тато помер. І ця подія змінила моє бачення життя. І майбутнього. Я зрозуміла одне: я не хочу бути такою як ті люди, які зустрічалися нам на шляху лікування батька.

Я хочу бути іншою. Я намагаюся бути іншою. Бо починати треба із себе. І лише так ми змінимо Україну.

Війна – це завжди страшно. Але вона дозволила нам поглянути на життя під іншим кутом. Зрозуміти, хто ми є і якими ми хочемо бути. Ми люди. Українці. Нація. Незламні. І обов’язково будемо щасливими!