Ірина Шиліна, 2 курс, Комунальний заклад "Покровський педагогічний фаховий коледж"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дмитренко Валентина Григорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого назавжди змінило моє життя, мою країну. Здається, ще вчора я, звичайна школярка, збиралася на уроки, а вже сьогодні на календарі – страшна дата, 24 лютого 2022 року. Саме того ранку війна вдерлася в моє мирне життя, розбудивши мене від солодких мрій про майбутнє.

Пам'ятаю, як мама, зблідла і схвильована, повідомила про початок повномасштабної війни. Я не могла повірити своїм вухам. Війна? Як це? Війна – це ж десь далеко, в книжках і фільмах. Але реальність була жорстокою. Сирени, вибухи, евакуація – все це стало частиною нашої нової, страшної реальності.

У березні 2022 року, коли ми з мамою, сестричкою і тіткою виїхали в евакуацію на Волинь, я відчула справжню силу людської доброти. Незнайомі люди надали нам прихисток, тепло своїх домівок і, що найважливіше, відчуття безпеки, якого ми так прагнули.

Пам'ятаю той вечір, коли волонтери зустріли нас на вокзалі. Втомлені після довгої дороги, ми стояли розгублені, не знаючи, куди йти. І тоді до нас підійшла жінка – Марія, так вона представилася – з теплою усмішкою і сказала: "Ходімо, у мене є для вас місце".

Ця зустріч змінила все. Марія не просто дала нам дах над головою – вона подарувала надію. У її невеликому будинку вже жило дві сім'ї переселенців, але вона знайшла місце і для нас.

Вечорами ми збиралися за великим столом, ділилися своїми історіями, плакали і підтримували одне одного. Саме тоді я зрозуміла, що серед усього жаху війни є щось, що сильніше за страх – людяність.

"У такі часи ми всі – одна велика родина", – говорила Марія. І ці слова змінили мій світогляд. Я зрозуміла, що українці – це не просто люди, які живуть на одній території. Це велика сім'я, яка в найтяжчі часи об'єднується і підтримує одне одного.

Повернувшись додому в травні, ми з мамою вирішили, що тепер наша черга допомагати іншим. Щотижня ми готували домашню їжу і відвозили її на блокпост неподалік від нашого села. Бачити вдячні очі наших захисників, які днями й ночами стоять на варті нашого спокою, було найбільшою нагородою.

Одного разу, під час чергової поїздки, ми познайомилися з Олексієм – молодим солдатом, який нещодавно повернувся з гарячої точки. Він розповів, що вже два місяці не мав зв'язку з родиною, яка залишилася на окупованій території. Серце стискалося від його розповіді.

Того вечора ми з мамою довго не могли заснути. І тоді в нас виникла ідея – організувати в нашому селі пункт зв'язку, де військові могли б безкоштовно телефонувати своїм рідним. Ми звернулися до односельців, і вже за тиждень зібрали кошти на обладнання та картки поповнення. Наш маленький пункт став місцем, де народжувалися посмішки і витиралися сльози.

Допомагаючи іншим, я відчула, що роблю щось важливе, щось більше за себе. Це надавало сили навіть у найтяжчі дні, коли сирени знову розривали тишу ночі.

Серпень 2024 року став для нашої родини найстрашнішим випробуванням. Приліт у нашому селі забрав життя сусідки – тітки Олени, яка була для мене другою мамою. Вона часто пригощала мене своїми смачними пирогами і розповідала цікаві історії з життя. Цієї жінки більше немає, і усвідомлення цього розривало серце.

Після трагедії батьки знову заговорили про евакуацію. Я не хотіла їхати, не хотіла знову кидати все – школу, друзів, звичне життя. Ми з татом навіть посварилися через це.

І ось тоді сталася подія, яка змінила моє сприйняття єдності нашої родини і всіх українців. На сільських зборах, де обговорювали останні події, наш сусід – дядько Петро, суворий чоловік, який завжди тримався осторонь – раптом підвівся і сказав: "Моя хата за селом, там безпечніше. У мене є місце для трьох сімей. Хай діти будуть у безпеці, а ми, дорослі, залишимося тут".

Ця пропозиція, сказана просто і без зайвого пафосу, вразила мене до глибини душі. Чоловік, який ледве вітався при зустрічі, готовий був віддати свій дім чужим людям заради їхньої безпеки. Того вечора ми з батьками довго говорили.

Тато взяв мене за руку і сказав: "Бачиш, доню, навіть найсуворіші люди у важкі часи розкривають свої серця. Це і є сила нашого народу".

І я зрозуміла, що ця сила – в єдності, в здатності підтримувати одне одного навіть у найтемніші часи. Цей момент став для мене переломним. Я погодилася на евакуацію, але вже не з почуттям страху чи приреченості, а з вірою в людей, в нашу країну.

4 вересня 2024 року ми знову зібрали валізи і покинули рідну домівку. Серце розривалося від болю, але я розуміла, що батьки роблять все для нашої безпеки.

Незважаючи на всі труднощі, я намагаюся залишатися сильною. Адже в мене є сім'я, є мрія. Я хочу вчитися, хочу стати вчителем і виховувати нове покоління українців. Тепер я знаю, що найголовніше – навчити дітей не лише наукам, а й людяності, вмінню підтримувати одне одного у важкі часи.

Досвід війни, евакуації, всіх тих моментів, коли я отримувала і віддавала допомогу, сформував моє нове бачення майбутнього України. Я вірю, що ми відбудуємо не лише зруйновані будинки, а й створимо суспільство, де кожен готовий простягнути руку допомоги іншому. Суспільство, де сила не в зброї, а в єдності та людяності.

Я вірю в Україну, в наших захисників, які боронять нашу свободу. І я знаю, що ми обов'язково переможемо! Бо сила допомоги, сила єдності – це те, що неможливо перемогти жодною зброєю.