«Все, що було, ми втратили за годину»

Ми тут живемо з 1982 року, тоді купили цей будинок. Тримали господарство – корову, свиней – і городами займалися, по п’ять городів тримали. Із цього виживали. Плюс мамина пенсія.

Нас обстрілювали цілий тиждень. Влучили в машину, потім у мамину спальню і на другий поверх. І в нашу стару хату влучало. У нас на третьому поверсі вікно висипалося повністю. Потім прилетів ще запалюючий снаряд. І дивлюся – дах увесь горить.

Свати викликали пожежну, вона не приїхала. Ми носили відра з водою на третій поверх. Я залазила з відрами. Був такий морок, нічого не видно. Я люк відчиняла на горище, дивилася, де язики полум’я, виливала. Закривала очі і не дихала. Гасили, але ми не змогли загасити. Згоріло все.

У нас були дерев’яні перекриття. Сват прийшов, хотів мене виводити, а я кажу: «Іди, маму...» Мама в іншій кімнаті була. Він нас витягнув. Ледве вивів із дому. Якби не вивів, напевно, ми б загинули.

Сергій, син, сходи збирав сам. Купували балясини на ринку, а він збирав своїми руками. Підвіконня робив. Тепер нічого немає. Ми не можемо дивитися на це, тому що воно все рідне. Коли будували, у нас душа летіла в небеса, раділи, старалися. А тепер залишилися біля розбитого корита.

Мамі 77 років. Вона з дитбудинку, в місяць залишилася без матері, в рік – без батька. І залишитися без нічого на старості років. У мене зараз немає теж здоров’я, я не можу навіть город обробити. Я посадила шість рядів картоплі, більше не могла посадити. Я не можу ні нагинатися, ні важкого нести – задихаюся. Залишилися хворі каліки і без будинку, і без нічого.

Ми зараз у сина живемо. Сюди приїжджаємо, годуємо собак, кішок. Тут одна кішка загинула. Дві залишилися живі. І собаки. Важко. Дуже важко приходити сюди.