«Тепер уже краще не буде. Гірше тільки»

Чоловік:

Я працював в основному електриком.

На БАМі був, в Казахстані канал Іртиш-Караганда будували. Ми познайомилися з дружиною в Казахстані, на каналі, на будівництві. Це було десь в 1969 році. Ну, а в 1979-му одружилися.

Цукровий діабет у мене, очевидно, і кровообіг поганий. Одна нога почорніла, її видалили, потім друга... Все на дружині. Вона мене купає, застеляє пелюшки, воду тягає. Їй дістається. Я їй не заздрю.

Дружина:

Коли йому зробили першу операцію, я якось думаю: ну, з однією ногою живуть люди, і ти, Митя, будеш жити. Що робити? Люди ж живуть, і ми будемо жити. А коли другу, мені було дуже важко. Спочатку я боролася, думала зберегти ногу, всілякі трави давала пити, настойки робила, компреси всілякі, ванночки. Загалом, це було пекло.

Важкувато мені, звичайно, доглядати за дідусем. Ну, а що робити? Значить, ось така моя старість. Добре – колодязь викопали ще до війни. Загалом, умови тут важкі. Але людина до всього звикає.

Чоловік:

Найстрашніше, коли над будинком летіли «Катюші», або як вони зараз називаються, «Гради». Впало два снаряди. Люди загинули, будинки руйнувалися. То з гармати стріляють, то з «Градів», то автоматні черги. Тепер уже точно краще не буде, гірше тільки може бути.

Коли приїжджають діти, коли онук приїжджає, звичайно, це радість.

Дружина:

Хочу, щоб не було війни. Цього всі хочуть, звичайно. Щоб не було війни, щоб не гинули люди. Ось цього мені хочеться.