Линник Вікторія, 14 років, учениця 9 класу Григорівської гімназії імені І.Г.Прибора

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Про війну я знаю з розповідей моєї бабусі. Вона розказувала мені про мого прадідуся, Прокопенка Григорія Івановича, який під час Другої світової війни служив моряком на Балтійському флоті. Я небагато знаю про дідуся, тому що він помер, коли я була ще маленькою, але з тих розповідей я дізналася про страшні події, які довелося пережити моїй Батьківщині і моєму народу. Я сподівалася, що війна ніколи на повернеться в мою країну.

Але всі мої сподівання розвіялися 24 лютого 2022 року, коли о 05 ранку на мою землю впали перші російські бомби. Прокинутися від вибухів – одне з найгірших почуттів. Мені, на щастя, не довелося пережити ці почуття, тому що моє невеличке село знаходиться далеко від російських кордонів. Але в якому відчаї я була, коли дізналася про це.

З початком війни життя моє змінилося: часто чую вибухи, тому що бойові дії йдуть за декілька кілометрів від нас, почало пропадати світло і мобільний зв’ язок. А школа, у якій я навчалася, пошкоджена російською бомбою. Тому навчаюся дистанційно, і мені це не дуже зручно. А ще не покидає постійне нестерпне відчуття того, що мою країну кожний день руйнує ворог. Але ми українці, люди, які понад усе люблять волю і свою країну, і тому переможуть у цій нелегкій боротьбі.

Мрію, що незабаром на мою страждальну землю прийде довгоочікуваний мир. Для мене мир – це безхмарне синє небо над головою, щасливий дитячий сміх, мирна праця моїх батьків, лагідна мамина усмішка, коли кожний насолоджується життям.

Я вдячна збройним силам України, які захищають нас від ворога, волонтерам, що допомагають українцям у такий нелегкий для країни час, всім людям, що наближають нашу перемогу.

Я дуже люблю свою Україну і впевнена, що добро переможе зло.