Келембет Катерина, 16 років, учениця 11-А класу КЗО "Середня загальноосвітня школа № 10 ім. І.І.Манжури"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Мялик Валентина Андріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четверте лютого… На годиннику п’ята тридцять і мій телефон розривається від дзвінків. Це телефонувала бабуся, яка перебуває в іншому місті. Вона благала мене не йти до школи і кричала у слухавку страшні слова: ”У місті лунає тривога, на вулиці збираються натовпи, а над будинками пролітають ракети!” На цьому зв’язок обірвався.

Саме так почався наш ранок…Перший ранок повномаштабної війни. У той момент я відчувала як здоровий глуз покидає мене. Ці відчуття не можна передати словами. Я лише ставила собі запитання, на які не могла знайти відповіді. Від розуміння реальності навіть утратила свідомість.

Через деякий час я прийшла до тями і помітила, що перебуваю у будинку тітки. Тато відвіз мене саме туди, бо ми вже декілька років живемо удвох, без мами. Тітка швидко збирала речі тата, у той час як той, лише проникливо дивився в мої очі, наче вже прощався. Усе так і сталося, то був останній день нашої з ним зустрічі. Він пішов на війну добровольцем.

Не пройшло і п’яти днів, як моє рідне село потрапило до списку окупованих. Я і досі зі сльозами на очах згадую ті дні. Щодня по центральній вулиці проїздили колони ворожої техніки, які складалися з сотень танків і броньованих машин, вони були наповнені озброєними окупантами. Рашисти швидко освоїлися і навіть знайшли тих людей, які стали для них інформаторами. Ми дуже хвилювалися, адже були першими у списках «нацистів». Другого березня окупанти вперше увірвалися у дім мого дідуся, вони почали нещадно знищувати нові меблі та забирати дорогоцінні речі, але і на цьому зупинятися не збиралися.

Протягом трьох годин вони били та допитували бідолашного, аби той здав місце знаходження татової бази. Нічого не дізнавшись, окупанти вирішили продовжити свої заходи «виховання» іншим разом.

Того ж дня, ми з родиною тітки вирушили до Запоріжжя, бо це було найближче місто, контроль над яким тримала Україна. Спочатку нам довелося декілька днів стояти у черзі з сотнями людей, які намагалися виїхати з окупованої території, а далі почалося найжахливіше. Я бачила тіла убитих людей, серед яких були маленькі діточки. Усюди були рештки машин та речей, які, імовірно, були підірвані на протитанкових мінах. Від жаху, побаченого дорогою до «свободи», я не могла стримувати сліз, мене розривало з середини питання «за що?», але ніхто не міг відповісти.

Зараз я живу в чудовому місті Дніпрі, яке майже кожного дня потерпає від ворожих обстрілів. Від звуку сирени, в мене кожного разу завмирає серце. Витримувати таке морально дуже складно, але все ж є одна радість: раз у два дні телефонує тато, хоч і розмовляти доводиться не більш ніж три хвилини, я не впадаю у відчай, адже розумію, йому зараз набагато складніше.

Кожен день я дивлюсь новини і радію маленьким перемогам наших ЗСУ. Прокидаючись щоранку, я надіюсь почути найзаповітніші слова: «Перемога! Ми це зробили!»

Війна забрала у мене найрідніших людей, які були для мене цілим світом. Кожного разу, коли починають розпитувати про мого тата або домівку - я не можу стримувати сліз, але я вірю, що колись я туди обов’язково повернусь!

На початку розповіді, я сказала про те, як почався наш ранок. Так, саме наш, бо ця війна об’єднала усіх українців, у яких є спільна мета: знищити ворога, який прийшов до нашої рідної України!

Я хочу дати маленьку пораду для усіх українців: насолоджуйтеся своїм життя тут і зараз, бо того «завтра» може більше ніколи не бути! Єднайтеся! Допомагайте нашим захисникам, вони як ніхто цього потребують! І вірте, що все буде Україна!