До 24 лютого ми працювали, мріяли, планували, молодший син нарешті звик до садка, а старший із задоволенням кожного дня після уроків їхав на тренування з плавання. Слухали ми в новинах Байдена, посміхалися і навіть не уявляли, що нас очікує вже наступного дня.

Як і більшість українців, прокинулися від ранкових вибухів, але чомусь легковажно думали, що через кілька днів усе мине. Але не минуло, а вибухи щодня тільки посилювалися. Сирена в Харкові перші дні не працювала, тож ховалися у ванній кімнаті. А коли вже почали "працювати" бомбардувальники, я з дітьми побігла ховатися в льосі. Спали не роздягаючись, а чоловіки на другому поверсі вдивлялися в небо і швидко повідомляли про наближення чергового ворожого літака. Вони навіть вирахували, що після дозаправки в Бєлгороді він повертається через 3,5 години. Ніхто нічого не їв, вперше в житті ми відчули справжній тваринний страх за дітей і себе. Добре, що хоча б молодший син нічого не розумів, і ми йому казали, що то гроза.

3 березня, коли сили це все терпіти просто закінчилися, виїхали з цими ж сусідами в Харківську область. Це була найдовша дорога в житті. Дякую добрим людям, які надали нам домівку. В одинадцятьох, серед яких п'ятеро дітей, ми жили в одній кімнаті, без води і зручностей, але то було справжнє щастя. Хоча місяць ще не могли спати - прислухалися до кожного звуку. Так, ракети іноді літали через наше село, однак все ж таки діти мали змогу гуляти і насолоджуватися снігом.

Було всяке, важко і морально, і фізично, і матеріально, бо виїхали не з родичами, а з сусідами, яких раніше так добре не знали. Але заради дітей доводилося іноді змовчати і не сваритися. Єдиний мінус - відсутність інтернету, тож навчання довелося поставити на паузу. На початку літа хазяї повернулися, тож довелося повертатися додому. Цей час якраз припав на щоденні вечірні ракетні обстріли в Харкові, спали на підлозі і ховалися за правилом двох стін. Але то було таке неймовірне щастя - жити в себе вдома разом з чоловіком і батьком дітей, а діти надзвичайно раділи своїм покинутим іграшкам і нашому песику Дану, який залишався вдома з чоловіком. На щастя, артилерія до нас уже не дістає, а до ракетних обстрілів ми, як це б дивно не звучало, звикли, однак тривогою ніколи не нехтуємо. Єдине, про що жалкуємо разом із старшим сином, - відсутність тренувань з плавання, адже наш басейн зазнав руйнувань від "Смерчів" ще на початку війни, тому тренуються лише ті, хто виїхав за кордон. Син був спортсменом у спортивній школі олімпійського резерву, а для спортсмена відсутність тренувань - надзвичайна травма.

Спочатку лякали гучні звуки, яких ніколи досі не чули. Це вже потім ми відрізняли міномети, гради, ракети, а в перші дні всюди вирував хаос. Потім масштаб руйнувань, адже на очах руйнувалося те, що ти любив, де ти гуляв чи ходив на роботу. Але найбільше переймалася за психіку дітей і докоряла собі тим, що треба було виїжджати раніше. Прикро, що в дітей забрали цілий рік нормального безтурботного дитинства.

У перші дні війни відбувалося щось неймовірне: величезні черги всюди, відсутність хлібу та питної води. Якщо 25 лютого ще можна було простояти в черзі в крамницю і хоча б щось купити в напівпорожньому магазині, то в наступні дні інтенсивність обстрілів була така, що просто неможливо було кудись вийти. Врятувало те, що в мене був невеликий запас харчів про всяк випадок.