Кравченко Катерина, 11 клас, Безсалівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Лохвицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головня Тамара Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Найстрашніше, діти,  - війна. І не дай, Боже, щоб ви побачили це жахіття», - часто повторювала про це прабабуся, коли розповідала нам, правнукам, про свою молодість. Тоді, слухаючи її розповіді, ми не могли навіть уявити, що на власні очі побачимо це пекло.

24 лютого 2022 року розділило життя багатьох українців на до і після… Саме ця дата стала найчорнішою в нашому календарі і закарбувалася в пам’яті та серцях людей назавжди. Ранок цього дня розпочався для моєї сім’ї не з горнятка кави, як завжди, а з пекучого болю і гарячих сліз на обличчі рідних. Мені важко було повірити в те, що у ХХІ столітті братній народ міг так підступно вчинити з нами.

Але з екрана телевізора лунали все нові і нові повідомлення про наступ і обстріли, тепер уже ворожої країни, міст і сіл нашої квітучої України.

Ворожі танки були поряд, в сусідньому районі, за шістдесят кілометрів від нас. Вони рухалися в напрямку Чернігова та Києва. Хоч у нашому  селі було ще безпечно, це не давало відчуття спокою. Було страшно. Страх постійно переслідував мене. Була паніка. Я не знала, як захистити себе і рідних. Ми майже не спали вночі, боячись не прокинутися наступного дня.

Ми плакали і боялися вийти на вулицю, де було безлюдно.

Але вже через декілька днів люди почали потроху оговтуватися. У сільському будинку культури плели маскувальні сітки, збирали і передавали гуманітарну допомогу нашим захисникам, навчання у школі відновилося. Ми навчалися дистанційно. У наше село приїхали люди з окупованих або прикордонних територій і їх поселяли в будинки, де ніхто не проживав. Поряд з нами, в сусідньому будинку, поселилася сім’я з-під Харкова.

Внутрішньопереміщеним особам допомагала місцева влада, жителі села.  Війна об’єднала людей.

Хоч вимикання світла, комендантська година, евакуація людей, повітряні тривоги, дистанційне навчання – все це заважає рухатися вперед, але не зупинило життя. Багато людей піднялися на захист рідної землі: одні зі зброєю в руках на передовій тримають оборону, інші стали волонтерами і допомагають воїнам. У школі ми проводимо благодійні ярмарки і кошти передаємо на потреби ЗСУ.

Про нашу війну вже написано багато книг, створено документальних фільмів. Із прочитаного мене вразила книга – сповідь Ірини Говорухи  «Плахта». Її не можна читати без сліз.

У ній – реальні історії українців. Більше 500 інтерв’ю про окупацію, життя людей в укриттях без тепла і світла. Автор наголошує, що війна – наймасштабніше горе. І якщо ми не зупинимо її, то вона зупинить всіх нас. На жаль, війна триває. Багато людей виїхало за кордон, залишивши країну, обжиті домівки, рятуючи своє життя. Але зараз важливою є підтримка і взаємодопомога, бо саме це допомагає пережити втрату рідних людей, вижити у цей важкий для всієї країни час.

Ця війна є страшним злочином проти українського народу.

Вона призвела  до мільйонів загиблих і залишає нестерпний біль у серцях українців. Але сила людського духу незламна і я вірю, що  ми переможемо в цій війні.