Луцик Валерія, 9 клас, Вишняківська гімназія з дошкільним відділенням та початковою школою   - філія  Вознесенського Першого ліцею з дошкільним відділенням, початковою школою та гімназією Павлівської сільської  ради  Болградського району Одеської  області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Калин Галина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, приблизно напів на восьму ранку. Прокинувшись, і, не розуміючи, чому мене не будять батьки до школи, я чую як із телевізору лунає сирена. На той час я не розуміла, що це означає і для чого вона потрібна. Спитавши у батьків, що трапилося, у супроводі плачу я почула тільки: «Почалась війна...». Після цих слів у мене почалась істерика: «Війна? Коли? Чому?» Я одинадцятирічна дівчинка із села, яка навіть ще не повністю пізнала нашу країну, почула слово війна.

Погані думки не могли піти з моєї голови. Вийшовши із сім'єю на вулицю, щоб заспокоїтися, я почула якийсь довгий, гучний і страшний гул. Біль… 

Через декілька днів тато кудись пішов і довго не повертався додому. Збентежені брат, сестра, я та мама не знали, що робити. Невдовзі тато прийшов і повідомив нам, що тепер кожну ніч він та багато інших чоловіків будуть патрулювати наше село. Дуже страшно було відпускати його ввечері, особливо коли він казав: «Коли почнеться тривога –  біжіть у підвал, а про мене не турбуйтесь, я обов'язково повернусь». І так протягом кількох неділь. 

Останні три місяці навчання були дуже страшними. Частіше за все ми навчалися дистанційно.

Дуже важко, закінчивши 6 клас, почалися літні канікули, довгі три місяці. Іноді все забувалося, коли довго не дивишся або не читаєш новини і займаєшся чимось веселим і позитивним, забуваєш про всі жахіття, які відбуваються в країні у даний момент. Але сирена, яку було чути під час тривоги, давала про все пригадати. Перший місяць навчання у сьомому класі перебував дистанційно, поки будувалося бомбосховище. Коли в школі, після хвилин мовчання, директор та вчителі розповідали про загибелі дуже великої кількості людей, на душі ставало дуже боляче.

Який біль та страждання переживають люди у той момент, коли ми сидимо за партами у школі і вчимося . Це дуже страшно.

Те, що ми вчимося у тихій та спокійній обстановці – це заслуга наших захисників, які роблять усе задля того, щоб ми жили тихо та спокійно, жертвуючи  своїм життям. У восьмому класі було теж складно і страшно, але якось не так, як з самого початку, не так як раніше. Мабуть, я вже якось звикла постійно лякатись та боятись всього цього жахіття. І, напевно, найстрашніше, що могло зі мною трапитись – це звикнути до усього цього.

Згодом моя старша сестра потрапила до лікарні в Одесу з переломом ключиці. Дуже страшно було за неї і за маму, яка приїжджала до неї.

Коли починалися тривоги, вони чули вибухи ракет і шахедів. Годинами сиділи у холодному бомбосховищі з великим страхом. Я навіть не уявляю, як таке жахіття переживають люди кожного дня. «Чи можна жити далі, після втрати своєї домівки, після втрати своєї дитини чи рідної тобі людини?» – такими питаннями я задаюсь вже два роки поспіль.

Звичайно, дуже страшно стати жертвою цього жахіття. І я, навіть, не уявляю, що зі мною буде, якщо щось таке трапиться з рідними мені людьми.

І ось я у дев'ятому класі. Як швидко летить час, я просто не можу прийняти той факт, що вже, майже три роки, як іде війна. Майже три роки, як люди помирають від ворожих ракет і обстрілів. Якими тваринами потрібно бути, щоб безжалісно вбивати невинних ні в чому людей? Нещодавно я прочитала про те, що декілька країн заявило про початок війни. А що буде, якщо почнеться третя світова війна? Ніхто про це зараз не думає. Українці також не думали та казали: « Та ні, нічого не буде». Але наше життя повністю змінилося по клацанню пальців. Всі були шоковані,  не знали, що робити.

Тепер українці знаходяться хто де: хтось залишається в Україні до цього дня, хтось переїхав до Європи. І ніхто не розуміє, ну що ж все-таки робити?

Я уявляю собі, що ось, завтра не буде, а що тоді робити сьогодні? І я живу так щодня, думаючи про те, що завтра ще не настало, а вчора вже нема і все. Є лише сьогодні і в мене дуже короткий час, щоб порадіти, повеселитися і зробити щасливими моїх рідних та друзів. Тож, я буду тримати кулачки за наших воїнів, за наших захисників і за те, щоб війна нарешті припинилася. На даний момент, це моє найзаповітніше бажання, як і бажання всіх українців.