Я з сином була вдома в невеликому місті на Донбасі.Це місто Рубіжне Луганська область.Зранку ми прокинулися від вибуху. Ворожа ракета впала в кілометрі від нас. Сколихнулося все. Потім почалися дзвінки, щоб впевнитися, що всі у безпеці. Зібрали речі та запаслися продуктами та водою.. Далі все так швидко змінювалося, що через кілька днів з безпекової ситуації ми жили в бомбосховищі. Лише через півтора місяця нас змогли евакуювати до Дніпра.

Саме страшне було те, що ти не можеш дізнатися як твої рідні, які були на іншому кінці міста і страх, що з ними, особливо коли місто було частково окуповано і рідні опинилися на окупованій території. Страх за безпеку свою і своєї дитини та через щільні обстріли неможливість евакуюватися. Найважче - це коли гинули люди, а ми їх просто складали, щоб за першої нагоди можно було хоч не глибоко закопати у землю.

Так у нас була гуманітарна нестача у їжі, ліках та воді. Наші військові як могли нам допомогали. Були часи, коли на 14 осіб у нас було 3 літри запалених вівсяних пластівців. Тому харчували тільки дітей .Їжу готували на вогнищі, коли була можливість вийти з бомбосховища. Іноді взагалі такої можливості не було. Світла не було також, тому весь час ми жили практично в темряві. Був каганець .В банку заливали антисептик, у кришці пророблювали отвір, вставляли бинт, один кінець опускали у антисептик, а інший підпалювали. За допомогою цього можна було хоча б розрізняти силуети у темряві. Було дуже холодно, температура не підіймалася більше +3. Єдине, що залишилось від мого дому - ключі.

Так після евакуації ми ще більшезгуртувались і хоча не живимо під одним дахом, у нас дуже теплі стосунки, ми підтримуємо один одного та допомагаємо. Зараз я працюю. Моя професія пов'язана з допомогою ВПО.Також я навчаюсь та в подальшому хочу змінити професію.