Хавренков Владислав

11 клас, Балаклійський ліцей № 4 Балаклійської міської ради Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання – Шевейко Ольга Василівна

Війна. Моя історія

…Ранок. Сонячний промінь ледь прокрадається крізь молоденьке листя винограду, що так наполегливо обплітає вікно моєї кімнати, раптом чую: по листю залопотів тихий весняний дощ, кімната враз наповнилась свіжим повітрям, стало аж прохолодно, я підвівся з ліжка, щоб причинити вікно, і раптом бачу, як зовсім низенько, над сусідською хатою, повагом пролітає лелека, неначе вітаючи мене у моїй рідній Балаклії ритмічним помахом своїх шовкових крил. «Вдома!» - глибоко втягуючи свіже п’янке повітря, промовляю я.

Мабуть, для того, щоб відчути наскільки ти любиш свій рідний край, треба хоч на короткий час його покинути. На жаль, не з власного бажання мені довелося залишити свій дім, бо моє місто майже з перших днів повномасштабного вторгнення зайняли окупаційні війська. То був суцільний жах!

Вороги розкошували у нашому місті, як у себе вдома, натомість ми, місцеві жителі, були позбавлені елементарного, нам були не доступні навіть звичні побутові речі.

Та настав той довгоочікуваний день, коли крізь вогонь, пил і бруд увірвались у моє рідне місто воїни світла, принісши на своїх сильних плечах звільнення. І ось уже рік ми у себе вдома налагоджуємо життя.

Перебуваючи на чужині, я постійно линув подумки до рідної домівки, у моїй голові так і тіснилися картинки з власного життя, які, як кадри кінострічки, пробігали перед очима: то як я ще зовсім малим вперше з дядьком вирушив на риболовлю. Сидимо, закинувши вудки, чекаємо мовчки кльову, а повз нас то заєць пробіжить, то жаба з берега у воду шубовсне, мені все цікаво, так і хочеться головою покрутити, роздивитись, та мужньо тримаюсь, хоч і комар впився мені в шию, бо дядько суворо наказав: «Рибу розгониш, більше тебе не візьму з собою!» То як з моїм улюбленим собакою Ральфом наввипередки перепливаємо наш повноводий Дінець, а течія тебе так і зносить, та ти мужньо допливаєш-таки до берега і сам собою пишаєшся. Як наприкінці серпня щороку наша Балаклія святкувала свій день народження: центральна вулиця за одну ніч перетворювалася на щедрий гомінкий ярмарок, на якому кожен тобі радий, хтось запрошує скуштувати соковитого кавуна, хтось тебе пригощає духмяним медом, хтось кільцями викладає смажені домашні ковбаси і печене сало, відрізаючи добрий шмат тобі на пробу, а ти куштуєш, з подякою та похвалою відкланюєшся. І все це під веселі музики, бо вміють мої земляки не тільки працювати, а ще й вдарити лихом об землю та кинутися в запальний танок зі словами: «Танцювати не хочеться, так чоботи просяться!»

Ось такий він, мій рідний край!

Хтось може завмирати від величі гірських водоспадів, мені ж миліше споглядати влітку пізно ввечері з Байрачанської гори, звідки наше місто видно, наче на долоні, як тисячами вогників воно спалахує в кожному вікні.

Хтось може божеволіти від несамовитої морської хвилі, мені ж рідніше озеро Тишкове, де понад берегом біжить полохлива косуля. Когось манять далекі екзотичні країни, я ж мрію, щоб моїм містом вільно гуляли мої земляки, у полях колосився хліб і усім світило гаряче українське сонце!