Харченко Надія, 9 клас
Домантівський навчально-виховний комплекс «загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» Новодмитрівської сільської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Пампушко Наталія Петрівна

Моя Україна майбутнього

Що я зроблю, коли Україна переможе?
Маю плани, тому що вірю в Україну!

Замість епіграфа.
Якось я спілкувалася з іноземцямцями.
Вони кажуть: «Щасливі ви. Бути українцем - то зараз так круто!».
І я подумала: «Тю! Ви ще не знаєте, як то буде круто, коли ми переможемо!»

Мені 14. Коли закінчиться війна, сподіваюся, буде не більше 15. Маю день народження у квітні. Але розумію, що ворог сильний і жорстокий, тому мусимо набратися терпіння.

Що я зроблю після Перемоги? У 2022–му все починалася так несподівано, що слово «війна» було справжнім шоком. Життя вчить нас, що якщо щось починається раптово, воно так само раптово може закінчитися. Хоч, мабуть, війна таки не була несподіванкою. Просто я не була до цього готовою. Та і не тільки я. Як же я хочу раптом почути, що все закінчилося - закінчилося нашою Перемогою!

Отож, Перемога! Що я зроблю? Чомусь мені здається, що спочатку будуть сльози. Так, я заплачу. Ні, я, звісно, зрадію, але все ж заплачу. А ще хочу, щоб у той момент тато і мама були поряд.

Ми разом тоді злякалися, коли все почалося. І радітимемо ми теж разом. Разом плакатимемо і разом потім сміятимемося. Разом дякуватимемо нашим захисникам. Дивитимемося у вікно і бачитимемо там щасливих людей!

Що потім? Потім я почну будувати ПЛАНИ на майбутнє. Я і зараз їх будую, але боюся про це говорити. А тоді я почну все планувати, записувати, розповідати про це батькам.

Але спочатку треба зробити ще одну справу. ДІДУСЬ… Він не дожив до Перемоги. Треба йому розказати. Дідусь був вчителем історії. Йому цікаво було б знати, як саме все сталося. Тому доведеться попітніти, щоб у деталях все йому розповісти. Тут одним словом «Перемога» не обійдеться!

А тепер можна повернутися до ПЛАНІВ. Отож, плани. Мушу зробити дві важливі речі: вибрати професію і об’їздити всю Україну.

Професія - це серйозно. Хочу обрати щось таке, що допоможе відбудовувати Україну.

Подорожі. Моя вчителька, любить повторювати дві фрази. Перша, слова Кузьми Скрябіна: «Яка різниця, скільки років твоїм кедам, якщо ти швендяєш в них по Парижу». Друга, то вже її перифраз: «Навіщо нам зараз Париж, коли у нас є Говерла і вузенькі вулички Львова». Раніше ми навіть трішки кепкували над її словами, але зараз я їй вірю. «Говерла, - розповідала вона, - то безмежна жага волі і такий неспокійний спокій». «Як спокій може бути неспокійним?» - запитували ми. А вона відповідала, що це не можна пояснити, то треба відчути. Тому після Перемоги я обов’язково вмовлю тата і маму поїхати в Карпати і піднятися на Говерлу. Мушу ж я якось відчути отой неспокійний спокій і оту безмежну жагу волі. Хоч мені здається, що жага волі у мене вже є. Та перевірити треба. А потім ми поїдемо до Львова. Мама, звісно, захоче випити кави всіх сортів, а тато її сваритиме, бо багато кави – то шкідливо, але все ж дозволить. То є кохання!

Я знаю, що колись обов’язково відвідаю Маріуполь, Бучу, Харків, Херсон, може, навіть Бахмут, коли його відбудують. Це треба для того, щоб запам’ятати і ніколи не пробачити. А ще поїду в наш Крим. Якщо чесно, люблю Дніпро. Але в Крим все одно поїду. Треба!

А потім я буду навчатися і, як і раніше, гордитися тим, що я українка. Знаю, що Україні потрібні будуть архітектори, будівельники, інженери. Я хотіла б бути корисною. Ще не знаю, ким саме стану. Люблю математику, тому оберу, певно, технічну спеціальність. Час покаже.

А майбутню Україну я бачу багатою і квітучою, місцем щасливих людей. Інакше ніяк)

Замість післямови.
Ледь не забула. Потім я ще відправлю повідомлення отим знайомим із-за кордону. Напишу коротко: «Отепер ми по-справжньому щасливі!».