Моштук Наталія Іванівна,

викладачка Великобубнівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Роменського району Сумської області

Війна. Моя історія

Як для мене почалася війна?... Мабуть, на Майдані в дві тисячі четвертому, коли зрозуміли, що у будь-який момент почнеться розгін, і що все точно не закінчиться бутербродами

Чи , може, в дві тисячі чотирнадцятому, коли спускалася спустилися в метро на Хрещатику, а через дві години вже горів Палац профспілок…

А точніше – в дві тисячі дев’ятнадцятому, коли була впевненість – йдемо не туди, то вже була справжня війна – жорстока, люта, безжальна Це була перша поразка Відчай Шок…

І безсилля … Безсилля перед собою.

Найстрашніше, коли ти не можеш нікому довести свою правоту.

Найстрашніше коли не вистає розуму переконати інших у тому, що здається дуже простим і зрозумілим.

А те, що відбувається зараз є просто наслідком, вироком , приведеним у дію…

І найстрашніші в цій війні не танки, які проїхали по Українській землі в лютому- березні двадцять другого року, а порожнеча в наших душах від жаху, що ми самі привели ворога в наш дім, відкривши йому двері посадили за стіл і тільки тоді усвідомили всю суть жаху цієї війни, коли хата запалала, коли діти кинулися врозтіч одні по всіх світах, інші гасити полум’я , обливаючись кров’ ю…

Моя історія не про героїчні вчинки, я не брала зброї до рук і не знищила нажаль, жодного ворога.

Я просто мати, жінка, вчителька…

Намагалася сіяти розумне, добре в душі своїх і чужих дітей…

З самого малечку Україна була для мене понад усе, бо в жилах моїх тече кров українців з заходу до півночі.

Батько мій з Львівщини, а мати з Сумщини.

Я разом з казками вслухалася в рядки Кобзаря, а пізніше доторкнулася до творчості І. Франка, Володимира Сосюри, Ліни Костенко…

Гірким болем боліли Симоненкові слова і відлунювала поезія Василя Стуса.

Ще Болючіше для мене стало, коли окупанти зняли прапор біля Меморіалу Слави. І Прив’язавши його до танка тягли дорогою як на Голгофу.

Війна – жорстока вона не залишає людям вибору, вона вириває їх з нажитих місць і несе як кленові листочки по світу.

Отак вона видерла з теплої хати і моє дитя, сина і погнала в ліси, поля захищати рідну землю.

Землю, скроплену потом людським, оплакану сльозами українських матерів і рясно политу кров’ю.

Тепер мені лишається тільки молитися, чекати , слухати найрідніший голос і мріяти про світлу ПЕРЕМОГУ.

А ще кожного ранку - проводити Хвилину Мовчання з учнями , бо на кладовищах все більше і більше майорить прапорів. Там поховані наші герої- молоді і не дуже але натхненні, вмотивовані патріоти української держави.

А ще – під звуки сирен вести учнів в укриття, голосно проклинаючи росіян до сьомого коліна з надією, що і цього разу, ракета не прилетить, або її вчасно зіб’ють.

Кажуть що війна завершиться так раптово, як і почалася. Можливо.

Але кожного вечора мій син, український офіцер, закликає.. «Мамо, вчи учнів думати»…