Із початком повномасштабної війни життя нашої родини дуже змінилося. Мої діти вже давно не відчували справжньої радості. Постійна тривога, страх і переживання стали частиною їхнього життя. Вони вже майже не вірять, що колись усе це закінчиться і можна буде просто спокійно жити.

Одним із найстрашніших моментів для нас став кінець лютого 2022 року, коли ми разом із волонтерами евакуювалися до Ужгорода. Дорогою, у районі Вінниці, ми потрапили під обстріл. Це був наш перший обстріл, який назавжди залишився в пам’яті.

На жаль, відтоді нам неодноразово доводилося ставати свідками травматичних подій. Особливо болісним став день 11 квітня, коли на Ювілейній загинули однокласники моїх дітей. Обстріли під Вінницею, події біля «Сонячної галереї» — усього пережитого навіть не перелічити.

Мої сини дуже різні за характером. Старший — спокійний і стриманий, а молодший — надзвичайно активний, товариський і легко знаходить нових друзів. Обидва захоплюються комп’ютерними іграми.

Зараз найбільше мені хочеться, щоб діти мали можливість хоча б на деякий час відволіктися від постійного страху та переживань. Їм дуже потрібне психологічне розвантаження, відпочинок і позитивні емоції, яких так бракує в нашому повсякденному житті.