Обшарська Раїса, вчитель Дошкільного навчального закладу №1 м. Чортків

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дитсадок, який я очолюю, закрили. Щоб якось врівноважити свій емоційний стан я зайнялася прибиранням, сховавшись в будинку, як у мушлі. 

Мої думки  були, наче скельця калейдоскопа; тривожні новини сьогодення, спогади про минулі мирні дні, хвилювання за майбутнє...

 Дні дівалися, наче вирвані листки зі щоденника життя.  У травні наш дитсадок розпочав свою роботу, і вся моя увага була сконцентрована на облаштуванні укриття для вихованців.  

...Світла не було, мережі теж. За вікном гуркотіло і блискало, вили сирени, здавалося, що настав кінець світу. Якось, вловивши  інтернет, я прочитала, що наше місто зазнало ракетних ударів.  Чотири ракети, зруйнували військові та цивільні об’єкти, залишивши  руїни від будинків.

Ще вчора у них було тепло і світло, пахло млинцями, лунав дитячий сміх, сердечні розмови. Мить….І все пропало. Лише капличка Матері Божої золотіла, наче квітка папороті серед попелища.

Кілька днів ми не працювали, а потім усе увійшло у звичайний ритм. До міста приїхало багато людей зі Сходу України. Внутрішньо переміщені особи стали оформляти дітей до дитсадка.

– Добрий день! Мене звати Марія. Я хочу записати свого Дмитрика до садочка. У дверях з’явилася миловидна жіночка років тридцяти.

– А де зараз ваш Дмитрик?

– Так ось він, сидить. Привітайся, синочку, – сказала жінка і наче  обняла за плечі невидиму фігуру біля себе...

Весь день і навіть вночі я думала про неї.

– Що, коли вона завтра прийде?   Як мені поступити?

Але на щастя Марія не з’явилася. Про долю цієї  жінки я дізналася пізніше.  Її історія, наче осколок з розбитого дзеркала мирного життя нашого народу.

...Марію залишив чоловік, зрадивши із найкращою подругою. Наче гострий ніж розкраяв серце жінки. Єдиною розрадою став син.

З часом змирилася зі зрадою чоловіка та відпустила минуле. Якби не війна...

 Серед ночі їх розбудили вибухи, а ще – виття сирен, вогонь, людський крик. Марія виглянула у вікно і з жахом побачила як падав сусідній будинок. Ще вибух… вона вхопила сонного сина на руки і вибігла у двір. Разом з іншими людьми заховалася у  підвалі. В сирому темному сховищі їх було більше п’ятдесяти.  Вони сиділи в укритті десять довгих діб.

Виживали завдяки хлопцю-підлітку, який ризикуючи життям, в коротких перервах тиші, пробирався у вцілілий будинок і приносив воду та продукти з квартир, бо деякі люди в метушні їх навіть не замкнули.

Місто захопили окупанти. Розселилися в квартирах, мародерили, розграбували магазини. В підвалі життя стало нестерпним. Продуктів дістати було неможливо. Кілька спроб  вибратися виявилися невдалими. Вони пили  воду із калюж, голодували.

Дмитрик захворів. Дитина  горіла. Марія тулила сина до грудей, зливала гарячими слізьми змучене личко.

 Він затих на світанку. Здавалося, що життя для Марії  закінчилось. Три доби вона тримала сина на руках. Колисала, як живого, цілувала, гладила голівку. Немов вовчиця відгаркувала кожному, хто хотів щось порадити. А на четверту ніч вмила сина, та мов новонароджене дитя замотала в свою квітчасту хустину. Із дорогоцінною ношею вийшла на вулицю, попрямувала в сад.

Руками стала рити мокру землю. Коли ямка-могилка була готова, поклала сина,  стала молитися. Кричала гарячково, дивлячись на хмари, що мов ворожі танки толочили небо.

А Бог мовчав, лише місяць зловіщим оком визирав із-за сталевих хмар. Марія засипала могилку, приплескала землю чорними від болота руками і лягла на неї головою, наче на подушку. Тиха і змордована, чекала, що її душа теж відлетить в небо. Але душа не відлітала. Жінка знайшла дві гілки, зробила хрестик  - поставила на могилці. Як примара йшла вулицею окупованого міста, аж поки хтось не шарпнув її за руку та силою не затяг до підвалу.

Зелений коридор дали через день. Марія не пам’ятає, як опинилася в нашому місті. Дмитрик став спершу приходити ночами, а потім – залишився назавжди...