Російські військові дуже швидко окупували південь України, і місцевим мешканцям довелось зіткнутись з голодом

Я йшла на роботу і бачила на свої очі, як летіли повз мене ракети, які бомбили Мелітопольський аеродром. З тих пір я зрозуміла, що почалася війна.

Російські війська парадом йшли повз нас п’ять днів без зупинки, і ніхто їх не зупинив. Це було саме страшне. Коли вони танками їздили по селу, ходили і наставляли свою зброю на нас, це також було страшно.

Діти мої навіть не виходили на вулицю, а я весь час виходила, тому що працювала в аптеці. Мені доводилося весь час працювати, щоб люди могли купити собі ліки.

Людям їсти не було чого, бо ніхто нічого не завозив. Люди боялися та сиділи вдома. Хліба не було. Згадувати це дуже важко.

Ми одразу втратили роботу через якийсь час - коли наші колаборанти вирішили, що нічого українського не повинно бути.

Позакривали все, що пов'язано з Україною. Не було грошей. Продукти та все подорожчало так, що ми витратили всі свої гроші на той час.

Дякую волонтерам та нашому мелітопольському хабу за те, що мені допомогли з дитиною виїхати звідти. Їхати через російську територію було дуже страшно, бо ми не мали документів російських, ми їх не робили. Були всякі труднощі та всілякі історії, пов'язані з нашими документами. Ми гадали, що нікуди не зможемо доїхати, але доїхали.

Мої батьки жили в Оріхові. Їх вивезли звідти трохи раніше, ніж я приїхала до Запоріжжя. Батько мій помер, мама залишилася сама, і я не мала вибору великого - приїхала до неї.

Дякую волонтерам, які допомагали виїхати, які тут і досі допомагають: хаби, допомога партнерів, гуманітарна допомога, грошова допомога. За це все велике спасибі, ця допомога торкнулася глибини душі.

Я хочу, щоб був мир, щоб перестали летіти ракети.