Я не вірила, що це станеться, що Росія нападе… ніколи не думала, що буде війна. Для нас це було справжнє жахіття. А ще, як говорили інші, що це недовго, сил зовсім не вистачало.

Води не було, газу теж, але допомогу привозили. Снаряд міг прилетіти в будь-який момент. 

Досі у моєму дворі лежить один, який не розірвався. Вдарило так, що у погребі піднялася хвиля, ледве встигли врятуватися.

Я зрозуміла, що потрібно виїжджати, коли мій дім розбили. Обстріли були щодня, і залишатися стало просто неможливо. Мій син залишився в Оріхові. 

Єдине, що радує, це коли наші війська знищують бази ворога або їхні запаси снарядів. Хоч трохи тішить, що вони отримують по заслузі. 

Про майбутнє думати важко. Не знаю, як зміниться моє життя, але надія на краще залишається. Зараз дуже сумно, але віра у майбутнє мене не покидає.