Я прожила під обстрілами сорок п’ять діб. Ховалася по підвалах без води, без світла, а потім і без газу. Спочатку ще якось трималася. Була гуманітарна допомога, я ходила в лікарню брати потрібні ліки. З їжею у мене було більш-менш нормально, але без води й світла було дуже важко.

Я довго не хотіла їхати. Думала, що якось переживу, і це скоро закінчиться.

Потім полетіли «Гради». Один уламок зачепив мене. Маленький, але цього вистачило. Я зрозуміла, що більше не витримаю. Почали бомбити мою вулицю, і я вирішила їхати. Забрала з собою собаку і вагітну кішку - не могла їх залишити.

Що зараз з моїм домом - я точно не знаю.  Кажуть, що вже немає ні вікон, ні забору. Чи стоїть сам будинок, невідомо. Я хочу повернутися додому і відбудувати все своїми руками. Яким би він не був, це - мій дім.

Якщо стане небезпечно в Запоріжжі, не поїду далі. Я повернуся додому. Далі їхати вже нікуди.