Я жила в Бахмуті. Коли почалися обстріли безпосередньо міста, вирішила виїжджати. Перший день війни пам’ятаю не точно, але страх за життя залишився назавжди. Обстріли були постійно. Моя родина згуртувалася, всі допомагали один одному. Але був дефіцит всього: пального, можливості виїхати, базових ресурсів.

Виїжджали на власному авто з досвідченим водієм. Того дня стався обстріл вокзалу в Краматорську, але виїзд пройшов більш-менш спокійно. Разом з нами їхали літні люди, ми всі згуртувалися, і виїзд був запланований.

Зараз я не працюю і не можу сказати, як зміниться життя після війни — все ще триває, і що буде далі ніхто не знає.