Хімяк Вероніка, 8 клас
Бердихівський ЗЗСО І-ІІІ ст. Львівська область, Яворівський район
Вчитель, що надихнув на написання есе: Романець Леся Володимирівна

Війна. Моя історія

Війна - це руїни, пожежі, жорстокість, вбивство, це-страх, стогін, плач, крик, каліцтво, знущання, обдирство, насильство, це - справжнє пекло. Так можу сказати я, 13-річна дівчина, слухаючи телепередачі, переглядаючи інтернет.

Я читала багато творів про війну, дивилася фільми, але не вірила що можуть бути такі жахіття. Коли падали ракети на Яворівський полігон ,я бачила ті спалахи, чула пронизливі звуки. Мені стало дуже страшно, сильніше забилося серце, запаморочилось у голові ,і я вигукнула: «Мамо ,я не хочу вмирати .Я ще не нажилася!»

Війна змінила усіх нас. Вона зруйнува наше життя і спокій моєї родини.

Мій двоюрідний брат пішов добровольцем захищати Вітчизну зразу після вторгнення. Воював під Ізюмом, на Київщині, був під Бахмутом. А тепер він на Херсонщині. Бачив усі звірства ворогів.

І коли приходить на ротацію ,то дещо розповідає. Навіть слухати страшно. Він сам штурмовик. Пройшов особливу спецпідготовку у Старичах і за кордоном - у Польщі й Нідерландах. Зустрічався з американськими воїнами – ветеранами, які передавали нашим хлопцям свій воєнний досвід. Разом з побратимами виконує найнебезпечніші завдання.

Мене дуже вразила розповідь про один епізод недавнього бою. Це сталося на окупованій території Херсонщини. Група воїнів отримала наказ виконати завдання.

Треба було спочатку переплисти Дніпро. Напевно вночі. Ховалися в кущах, лісосмугах. Протягом трьох днів точилися бої. Хлопці звільнили велику площу. Було вбито багато ворогів. Виснажені ,змучені, невиспані, знесилені, вони вже поверталися до переправи. Але раптом почулися постріли. Побратими зрозуміли ,що потрапили на засідку. Що ж робити ?Треба відбиватись. Ворог відступив, відстрілюючись зрідка. На полі бою лежали наші солдатики: троє поранених, два вбиті. Живих залишилося двоє.

Стрілянина, чужа земля…Не думаючи про своє життя ,хлопці на руках почали виносити своїх побратимів, ховати в зарослях. Серед вбитих командир і найкращий друг Андрія. Цим хлопцям було 23, і 30 років. Такі молоді. Їм би ще жити й жити…

Але ними керувала велика любов до рідної землі. Адже у своєму заповіті командир Ярослав з позивним «Ворон» зі Львова просив спалити його тіло.

Остання просьба була виконана. Частину попелу батьки поховали на Марсовому полі ,а решту хлопці з високої Карпатської гори розвіяли по вітру, щоб цей дух патріотизму закликав небайдужих стати на захист України, щоб жив у серцях наступних поколінь.

Я бачила осиротілих матерів. Хіба можна передати словами їхній розпач ,їхню розпуку?...

Заплакала наша Україна, затужила. Ридають матері за своїми вбитими синами, тужать жінки за чоловікам ,плачуть діти за своїми батьками. І чи є на світі така сила ,щоб могла загоїти рани душі і серця.?

А скільки отих чорних хустин в Україні? Хто потішить ,хто розрадить їх? Та хіба це можливо ? Мене мучить думка: навіщо ця війна? Хто вигадав її ? Вона порушила наше життя, наші мрії, сподівання.

Навіщо вбивства ,захоплення земель, територій. Скільки мирних людей загинуло від пострілів, від бомб і ракет. Інші виїхали за кордон залишившись без домівок. Куди вони повернуться?

Ще інші, старенькі, не покинули домівок. Вирішили помирати на рідній землі. Деяка частина людей повірила рашистам, стала зрадниками, пішла працювати на них. Яка ганьба! А може ,вони тим самим рятували своє життя? Адже воно тільки одне!

Я гублюся у своїх роздумах. Хто вигадав ці війни? Навіщо вбивства, захоплення земель, територій? Хіба ми вічні? Бог створив людину доброю. Звідки взялося те зло? Від Каїна?

Я засуджую усі війни ,які відбуваються в світі.

Хіба ми, такі розумні люди не можемо позбутися зла ,ненависті, захланності і жити мирно, радіти сонцю і навколишнім світом?

Такий прекрасний світ довкола! Хто ж йому радітиме? Коли цвіт нашої нації гине.