Манжос Ярослав, учень 9 класу Полянського ліцею Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пукіш Кароліна Федорівна

Війна. Моя історія

Ще з дитинства я чув фразу: «Аби не було війни». Крім того, старші родичі часто бажали мирного неба над головою. Для мене, малого, це було лише ідіомою, чимось, що красиво звучить. Але 24 лютого 2022 року все змінилось.

Картини з фільмів стали жахливою реальністю, і тепер я, п’ятнадцятирічний, стверджую, як і мої бабуся з дідусем: «Війна – це найгірше, що може бути у людському житті».

Першим ударом, не враховуючи паралізуючого страху від постійно лунаючої сирени і звуків вибухів, був момент розуміння, що необхідно щось втратити, аби врятувати найцінніше.

Особисто для мене ця втрата була у вигляді покинутої домівки, прощання з друзями і якогось іншого, дуже уважного, погляду на вулиці рідного міста з вікна автівки, що рухалась подалі від війни.

Мої батьки зробили все, що було в їхніх силах, аби підтримати усіх членів родини. Слова політиків про два-три тижні здавалися  правдивими і змушували зібрати всі сили, бо скоро перемога. Але три тижні завершилися, за ними – три місяці, за ними – рік, півтора…

Знесилення моральне, відсутність впевненості і стійкості – це також війна, але всередині кожної особистості. Для мене відстань від звичного життя тепер рахується не тільки в кілометрах, але і в тижнях.

Але, на жаль, війна – це не тільки відстань. Війна – це руйнування. Мій рідний Миколаїв демонструє руйнування шкіл, лікарень, житлових будинків… Так, світлини з такими будівлями викликають емоції. Але більше я думаю про зруйновані долі, здоров’я, життя. Спілкування з тими, хто залишився в місті, приносить багато смутку, розпачу, болю.

Історії про двадцятип’ятирічних хлопців без ніг чи рук, про немовлят, що так і не побачили батьків, про мрії, які так і не здійснилися, звучать все частіше, все голосніше.

Я щиро вірю в перемогу добра, людяності України. Я впевнений, що досвід, який так шалено увірвався в наше життя, змінив такі звичні речі, не дозволить у майбутньому пережити подібні емоції наступним поколінням. Я вірю, що наші захисники повернуть нам мирне  і спокійне життя, а ми, завдячуючи їм, будемо цей мир і спокій цінувати й берегти. І тепер я розумію : нічого не може бути жахливішим за війну.