Війна змінила все у нашому житті: від місця проживання, школи, друзів до звичних речей, іграшок, одягу. Все прийшлося починати з 0! Ми пробули з дитиною в окупації 1,5 місяці, ми бачили, як йшли бої на Антонівському мосту, оскільки жили неподалік. 3 тижні прожили у підвалі, постійно йшли обстріли, в сусідську хату, яка 1,5 метри від нашої - попав снаряд і розірвався. Слава Богу, ми залишилися живими, якраз бігли до підвалу. А наступного дня над нами збили ракету, теж  пережили. Частина впала на наш сарай, то дитина і дорослі кричали криком від пережитого, від того, що бачили і чули, дуже були налякані.

Я була вагітна другою дитиною на 5-му місяці і вирішили, що якось треба вибиратися! Зелених коридорів не було, на свій страх і ризик треба було виїхати, але чули, що дуже обстрілюють. Ми спочатку ризикнули виїхати на Херсон через Антонівський міст, пару днів пробули в Херсоні і далі вирішили пробувати виїжджати через Станіслав на Миколаїв! Зібралася дуже велика колона, блокпостів багато, кожен блокпост мінімум 1,5 години проходили, ще не доїхали до Станіслава - нас не пускають, йде страшний бій, ми все чуємо, бачимо техніка просто їздить попри нас, земля здригається від вибухів, діти кричать! Ми просто молилися… Чекали!

Чудом ми проїхали до Миколаєва з великими стресами і на такому адреналіні, що не передати словами, просто по полю бою. За 8 годин ми подолали шлях, який можна в мирний час проїхати за годину.

Хочу сказати, що моя дитина зазнала багато психологічних травм, від яких вона довго відходить, наразі стан стабілізувався, але він так і боїться сирен, він хоч серед ночі просинається і біжить до батьків, кричить, коли чути, що в небі щось летить. Війна залишила свої відбитки на все життя.

Важко було прийняти, що не можна піти просто і купити, наприклад, хоча б продукти, бо їх просто не було у нас в магазинах. Важко все залишити і просто з однією сумкою їхати, не знати куди. Важко дивитися дитині в очі, яка сприймала це як подорож - а ти не розумієш, чи залишитеся ви в живих…