Бицька Маргарита, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Ніжинський фаховий коледж Національного університету біоресурсів і природокористування України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малахова Діана Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Маргарита. Мені 15 років, і ось уже тисячу днів триває війна. Якби мені хтось сказав тоді, коли все почалося, що я доживу до цієї цифри, я б, мабуть, не повірила. Тисяча днів це дуже багато. Війна змінила мене, мою сім'ю, друзів, наш дім, і все, що я знала раніше. Змінилося життя. Замість дитячих ігор і сміху, моїм супутником стали страх і надія.

Пам'ятаю той день, коли почалися перші вибухи. Коли я прокинулася від вибухів, коли раптом небо затремтіло від гучних звуків.

Спочатку я не зрозуміла, що відбувається. Думала, що це якесь природне явище або гучний гуркіт. Але коли мама сказала доню – це почалася війна. Спочатку я була вражена і не могла усвідомити всього, що відбувається. Ми всі були ніби зачаровані: мама, тато, навіть  сестра, яка завжди була такою сильною. Ми збирали речі на випадок, якщо доведеться тікати, слухали новини, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Але з кожним новим днем страх зростав, а ясність не з'являлася.

Війна стала частиною нашого щоденного життя. Школу закрили, і навчання перейшло в онлайн-формат.

Але це було зовсім не так, як раніше. Інколи не було світла або інтернету через обстріли. Ми ховалися в підвалах, іноді ночували там, спали на підлозі, слухаючи звуки вибухів. Це страшно, і навіть коли батьки казали, що все буде добре, я відчувала, що вони самі не вірять у це до кінця.  Часом мене охоплювала злість. Чому саме моє місто стало частиною цього жаху? Чому я більше не можу бачити друзів, ходити гуляти?

Чому світ навколо мене перетворився на місце, де постійно треба думати про безпеку і виживання? Ці питання не давали мені спокою, і часто я почувала себе безсилою.

Проте життя продовжувалося. Ми навчилися адаптуватися. У якийсь момент я зрозуміла, що замість того, щоб постійно боятися, потрібно робити щось корисне. Разом із подругами ми почали плести маскувальні сітки для наших військових. Це була наша маленька допомога, але вона давала відчуття, що ми можемо бути корисними, що війна це не лише про втрати, але й про боротьбу за наше майбутнє.

З кожним днем я помічала, як змінюються і мої батьки.

Тато став ще серйознішим, але разом з тим, я бачила, як сильно він переживає. Мама, завжди така турботлива і ніжна, тепер часто виглядає втомленою. Але вони обидва завжди знаходили для мене  та для моєї сестри, час щоб підбадьорити, підтримати нас. Вони навчили нас вірити в себе і в те, що ми обов'язково переможемо.

Через тисячу днів я вже інша. Я стала сильнішою, хоча інколи мені хочеться повернути ті безтурботні часи, коли ми з друзями сміялися і будували плани на майбутнє.

Війна вчить не лише боятися, але й цінувати кожен момент. Зараз я знаю, що означає справжня дружба, коли люди підтримують одне одного навіть у найважчі моменти. Я знаю, як важливо берегти свою сім'ю і допомагати тим, хто поруч. І попри все, я вірю в Перемогу. Вірю, що одного дня все це закінчиться, і ми повернемося до нормального життя. Але вже іншого життя, де ми будемо цінувати мир, один одного і нашу країну більше, ніж будь-коли. Війна змінила мене, але вона не забрала мою віру в майбутнє.

І я знаю, що після цих тисячі днів на нас чекає світло.