Стахів Дарія, СЗШ №86 м. Львів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гудзь Ірина Ярославівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року. Дата, яку наші школярі вже ніколи не запишуть у свої зошити. Тиху ніч розбомбили удари ракет. Небо почервоніло, димова заграва огорнула Київ, Харків, Дніпро, Ірпінь, Бучу — звідусіль дитячий крик, стогін, ревіння швидких та пожежних. Дороги України стали розбитими, розчавленими ворожими танками.

Моя рідна земля втратила опору, бо "руській чобіт" ступив на вільну землю.

Я пам'ятаю, як прокинулась від новин, що крутили по телебаченню, їх дивився мій тато. Тоді було холодно, і вставати з теплого ліжка не було бажання взагалі, тому я дозволила собі ще трішки поніжитися. Ненадовго. Мій телефон буквально розривався від повідомлень у Вайбері. Найпершим прочитала від класного керівника: "До школи сьогодні не йдемо", а потім зі здивуваною фізіономією побігла на кухню. Атмосфера там була не найкращою.

Тато похапцем накинув на себе куртку і вийшов з дому, як пізніше стало відомо, поїхав за пальним на заправку, де простояв близько чотирьох годин.

Бабуся, в якої проблеми зі спиною, чудом витягнула на дев'ятий поверх сумки, повні сухарів, масла, води; іншого в магазині вже не було. Мама прасувала форму на роботу — тоді вона працювала в банку. Прийшов наказ, що вона має бути на роботі не пізніше дев'ятої години ранку, бо це найперше місце, куди підуть люди.

Тільки я сиділа розгублена в кутку зі своєю сестричкою. У мене лились сльози, бо ніхто не був в змозі щось мені пояснити.

В голові крутились флаєри, що я друкувала в школі двадцять третього лютого про те, як збирати тривожну валізу; дурнуваті розмови з подругами про те, що повномасштабної війни не буде; як я робила уроки на четвер. Останнє, що я пам'ятаю в той день, так це те, як я підписувала верхній одяг свій та Євусі. Прізвище та ім'я, номер телефону батьків, адресу проживання. Мене трусило від думки, що це може стати у нагоді не за найкращих обставин.

Наступного дня, двадцять п’ятого лютого, всі намагалися поводитися спокійно.

Здавала нас лише недоспана ніч за читанням новин, у яких повідомляли абсолютно все: про порушення територіальних кордонів, оборону Києва, підривання мостів, прохання про допомогу Володимира Зеленського.

Знаєте, було моторошно чути другу масштабну тривогу, коли не знаєш, що саме відбувається. Того дня ми просиділи у сирому бетонному гаражі, без їжі, нормальних умов і в "собачому холоді". Найсмішніше у тій ситуації було те, що чуток було більше, аніж правдивої інформації. Для прикладу, багато знайомих казало, що друга сирена — це повідомлення про обстріл. Але я думаю, кожен з нас перебував у так званій "мильній бульбашці".

Ми — вільні люди, хочемо вільного життя. Але московський режим зазіхнув на наш острівець свободи, у душу кожного з нас.

Юнаки, зрілі та сивобороді чоловіки вервечкою стоять у черзі до військкоматів. У погляді тих людей я побачила українську лють та ненависть. У перші дні війни мені здавалося, що перемога ось-ось прийде, але, на жаль, так не сталося.

Відразу після початку АТО, в Україні зародився волонтерський рух. З кожним днем все більше і більше людей допомагають, як тільки можуть. Учнівство, студентство, жіноцтво працюють у гуманітарних штабах, діти плетуть сітки, бабусі в’яжуть шкарпетки — усе для перемоги.

Найчастіше, з TikTok-стрічки та безперервних новин, я чула про фонд "Повернись живим", як українці спільними зусиллями донатили мільйони та закривали потреби ЗСУ за лічені години.

Згадуючи, досі сміюсь над історіями, як звичайний люд крав танки, що важили, як декілька слонів, та здавав їх на метал, чи як бабусі створили свій рух "Збий дрона банкою". Ці спогади вкриті снігом війни, де кожен шукав свій прихисток тепла у своєму серці.

Спільна мета — ось що об'єднує людей. Від початку повномасштабної війни до школи часто приходили волонтери зі своєю промовою про цю війну. Людей було багато настільки, що вже не згадаю імен.

Але нещодавно до нас завітав молодий чоловік, який розповідав про жахи війни зрозумілою для нас мовою, про свій шлях ідентифікації себе як справжнього українця.

Вперше він почав допомагати ЗСУ ще у 2014 році під час АТО. Ще тодішній юнак не міг зрозуміти, навіщо йому Тарас Шевченко з його "Заповітом" чи Леся Українка зі своєю "Лісовою піснею", допоки він уперше не побачив хлопців на "нулі". Як чоловік, весь чорний у пороху, вилазив з "ледь живого" танку, який потрапив під артилерію, і найперше, що він тоді попросив був не одяг, не їжа і навіть не сигарета, а український стяг.

Саме в цей момент наш промовець зрозумів, що означає бути українцем, яку ціну має наше сьогодення та майбуття. Цей вибір — чиєсь людське життя. Ця промова тоді відгукнулася у кожному з наших маленьких сердець. Хлопці та дівчата виходили та плакали.

Хтось від емпатії до волонтера, до всіх воїнів, а хтось — від розуміння, наскільки його серце було кам’яним до цього моменту. Кожен зробив для себе певні висновки.

Важкою, на мій погляд, є дорога усвідомлення відповідальності, яку моя нація бере за свою долю. Я вірю в зерно перемоги, яке проростає в серці кожного українця. Війна творить націю, безкомпромісну і єдину.